Перший день війни я запам’ятала дуже чітко. Вранці я не чула вибухів. Мені зателефонували родичі, які жили біля Києва, і сказали, що почалася війна. Я дуже злякалася. Коли вже почали обстрілювати Кремінну, я сиділа в підвалі. 

Перший раз, коли прилетіло на нашу вулицю, я ще була в будинку, і це було дуже страшно. Після цього я вже постійно ховалася в підвалі. Але коли снаряд прилетів просто в мій двір, я зрозуміла, що треба виїжджати. Спочатку я сподівалася, що зможу перечекати, але влада сказала, що якщо є діти, а в мене була онука, то потрібно виїжджати. І я виїхала 26 березня.

Дорога прострілювалася, я їхала машиною в колоні. На машині написали «діти», щоб було видно. Найбільше запам’ятався саме цей страх під час виїзду.

З собою я взяла собачку. Ще одна собака і двоє котів залишилися вдома. За ними погодилися доглядати знайомі, які залишилися там.

Своє майбутнє я поки що не бачу чітко. Я й досі розгублена. Тут я вже стала пенсіонеркою, і в такому віці дуже складно починати все з нуля. Особливо тому, що досі не віриться, що таке могло статися. Мені навіть казали, що я в якихось списках, що я ворог, хоча я не розумію, що я такого зробила. От так і живу зараз.