Ми проживали в Херсонській області, у селі Миролюбівці.
По телевізору чули, що 24 лютого почалася війна. А в наше село в березні зайшли росіяни. І коли стало дуже страшно, то ми у квітні виїхали - коли була безвихідь і неможливо було там залишатися. Ми виїжджали тому, що там відбувався жах.
Не було хліба в нас. Труднощі були дуже великі. Ми в кавомолці пшеницю мололи і робили своєрідне борошно. Пекли коржики. Були без світла, газу і води. 14 березня в нас не стало світла, а 25 березня – газу. А ми ж усе готували на плиті.
Шокувало, що в мирний час напали на нас, і ми залишилися без нічого. Нас «звільнили» від усього. У нас - ні хати, ні майна. Куди нам повертатися – я не знаю.
Хотіли десь поїхати, щоб не бачити того страху. Найприємніший момент був, коли вже вибралися. Їхали ми дуже довго, десь 18 годин. Коли проїжджали російські блокпости, то був страх. Нас перевіряли. У багажник зазирали й у машині все оглядали. Це найстрашніші моменти були. А коли ми побачили українських солдатів, то плакали.
Зараз онук зі мною у Кривому Розі, дитина теж, а чоловік тільки у вересні приїхав. Син воює. Ось така в нас родина. Ми винаймаємо квартиру зараз.
Коли росіян виженуть із України, тоді війна й закінчиться.
Яке ж наше майбутнє, коли в нас немає житла? Хоча в майбутньому, думаю, усе буде добре, усе відбудують. Україна розцвіте, і нам буде краще жити, ніж до того. Наші воїни повернуться по домівках. Дуже великі перспективи того, що все в нас буде добре.
