Скочко Тетяна, учениця 9 класу Грушківської гімназії Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Малярчук Людмила Василівна

"Війна. Моя історія"

Господь наділив людину пам'яттю. Знаю: він зробив це для того, щоб через роки ми до дрібниць могли згадати тремтіння кожної клітинки, несамовиті удари серця, бухкання крові у скронях, вибухи, що трясли нашу землю на світанку, перші втрати, страшні новини в соцмережах…

Ранок 24 лютого 2022 року. Я засинала впевненою, що він буде добрим. А прокинулася…

Прокинулась о 9.00 і зрозуміла, що проспала. Проспала перший урок. Швидко збиралася і одночасно кілька разів телефонувала мамі на роботу, щоб вона попередила класного керівника про моє запізнення. Зв’язку не було. Заглянула в батьківський чат - і обімліла: усі  діти залишаються вдома. Нічого не розуміючи, відкрила новини - війна!

Як передати, що відчуваєш у перші хвилини після такої звістки! Панічний страх. Паралітичне оціпеніння. Намагання згребти хоч якісь думки докупи, щоб не втратити глузд. Повномасштабне!!! Як же це?!

Ще й ще невдалі спроби почути маму - і мій голос починає нагадувати скавчання малого цуценяти, яке б’ють ногами. Пишу повідомлення - не надсилається. І раптом - мов диво - двінок від тітки: “Збирайся, поїдемо до нас”. Боялася закінчити розмову, щоб знову не залишитися на самоті. 

Коли нарешті телефон обізвався таким рідним “Доню, господи, як ти?”- я розревілася, мов мала дитина. Голос матусі також тремтів і переходив на плач. Вона не могла бути поруч: як залишити робоче місце?

Швидкі збори. Сигнал автомобіля під вікнами. Вулиці рідного міста. Потемнілі обличчя людей, довжелезні черги біля банків  і кіосків з водою. Плач малечі... Увечері приїхала мама, забрала мене додому. Перша ніч, коли ти ні в чому не впевнений, коли не знаєш, чи зустрінеш новий день, чи побачиш рідних… Спали в одязі. Після кожного сигналу повітряної тривоги мама схоплювалася і вибігала надвір, щоб, за необхідності, сховатися зі мною у погребі.

Вибухи. Здавалося: вони зовсім близько. Один був таким, що наш дім ніби підняло і поставило. Вікна дзенькнули, двері застогнали, а ми, не змовляючись, впали в обійми одна одній.

Скільки таких обіймів залишились останніми десь там, на Сумщині, Київщині чи Харківщині! Скільком матерям уже ніколи не пригорнути своїх найдорожчих!!! Звідусіль пливла рашистська гидота на нашу землю.

Хотілося стати на коліна перед небесами і кричати, благати, обіцяти - тільки б усе закінчилося.

Вони жадали бути беззаперечними господарями, хотіли бачити покору в очах українців, а зустріли ненависть і опір. Вони не жаліли витрат і втрат, а наші люди клеїли скотчем шибки, будували блок-пости і... готувалися до весняних робіт. Саме  тоді я по-справжньому зрозуміла, як люблю свою БАТЬКІВЩИНУ. Всю: від Карпат - до Чорного й Азовського.

Село. Нехай у двох кімнатках тісної хатини, без зручностей, але разом. Дивно. Вперше ми, діти, не сваримося між собою, не ділимо територію, не гиркаємо до старших.

Безсонні ночі, постійний страх за дітей женуть матерів до західних кордонів. Ми також поїхали. Нашвидкоруч зібралися, покинули рідне подвір’я. Бабуся, плачучи, хрестила нас, щоб усі повернулися цілими і здоровими.

Виходячи з двору, я зачепила шапкою галузку якогось кущика у квітнику, що через парканчик заглядав у хвіртку. Сіла в машину -  в дзеркалі побачила сухенький листочок, який примостився над моїм чолом. Не знаю чому, зняла і обережно поклала в кишеню куртки: нехай мандрує зі мною. Він дивом перебув зиму, а тепер поїде у невідомість…

Більше року в чужій країні. Чужа школа, звичаї, чужа мова! Я так і не змогла адаптуватися. Пам’ятаю, коли навесні пакували зимові речі, опустила руку в кишеню - і відчула листочок бабусиного кущика. - Матусю, благаю… - Там війна!

Приїхала - і відразу зрозуміла: залишуся. Як мало потрібно для щастя! Бути вдома. Бачити навколо рідні обличчя і чути рідне слово. Таке зрозуміле, таке солодке і жадане. А війна всюди: в прапорах над могилами, у меморіальних дошках при вході в школу,  у щоденних плачах матерів, які тужать за своїми синами. Проте, вона ж колись закінчиться? Мусить! І обов’язково - нашою ПЕРЕМОГОЮ…