На жаль, зникла звичка будувати плани на майбутнє. Хотілося б, щоб воно просто було.

Ми були вдома. Зранку зателефонували батьки, які жили у 5-км зоні, і повідомили, що почалася війна. Не хотілось вірити, але вибухи чули навіть через телефонну слухавку.

Доньку розбудили і пояснили, що сталось. Спочатку вона сприйняла це спокійно. Часом сумувала і звинувачувала, чому ми нікуди не їдемо, адже деякі її друзі вже виїхали.

За дітей страшно щодня і щохвилини, але не можу згадати, який саме день був найстрашнішим. Дуже хочу, щоб цього дня взагалі не було.

Непорозуміння з рідними через різні погляди на те, що відбувається в країні, теж впливає на психологічний стан. Тривога і хвилювання за рідних, які опинилися в окупації, не сприяють гарному настрою. Постійний контроль у телефоні за тим, що відбувається вночі (летять чи не летять літаки) викликає тривожність.

Уу нас немає матеріальних спогадів про дім. Є лише фото батьківського дому, який залишився порожнім і пораненим.