«Хоч би швидше все закінчилося і можна було дітей своїх побачити, доки жива»

81-річна мешканка Новотошківського з жахом згадує бомбардування селища. Сховатися з чоловіком-інвалідом до підвалу вона не могла, бо снаряди буквально літали над головами, доки подружжя намагалося пересидіти неспокійні часи у квартирі. Спочатку мирні мешканці не вірили, що почалася війна, навіть ходили дивитися, звідки стріляють, доки осколок не забрав перше життя. Анна Іванівна мріє швидше забути жахи війни й зустрітися з дочками.

Ми з чоловіком 65 років живемо в одному селищі, в одній квартирі. Коли ми одружилися, будинки й шахта будувалися. Ми переїхали сюди, двох дочок ростили. До війни ми жили радісно, усього нам вистачало, діти вчилися.

Чоловік 40 років у шахті пропрацював, там він травмувався й отримав інвалідність. Я працювала на комутаторі, а коли вийшла на пенсію, у радгосп ходила. Потім діти виросли й роз’їхалися, у них свої сім’ї. Дочка захворіла – виявили туберкульоз кісток, вона отримала інвалідність і залишилася в Луганську, сюди приїхати не може.

Багато їхали, у кого транспорт і можливості були, у нас такої можливості не було. Тоді почали мешканці в підвал ховатися. Люди із сусідніх будинків у наш підвал прибігали. А ми з чоловіком не могли туди спуститися. Він паралізований, і у мене хребет болить. Ми так у квартирі й сиділи. Одного разу в будинок осколок залетів, страшно й подумати зараз.

У той час у селищі ні води не було, ні світла. А саме зима, я лід топила, щоб вода була, тому що ні напитися, ні помитися не можна було. Із тих пір дуже боюся без води залишитися, у мене тепер завжди вода про запас є, бутлі й відра набрані.

Хочеться забути, як стріляли, як балкони й земля тремтіла. Як починаю згадувати – одразу починає тіпати. Хоча б швидше все закінчилося й можна було б дітей своїх побачити, доки жива.

У нас раніше таке селище було квітуче, а зараз одні порожні будинки стоять.