Мені 41 рік. Я з міста Красногорівки Покровської громади, є дитина. Коли почалася війна, ми були в Донецькій області. У нас війна почалася раніше, з 2014 року ми вже звикли до війни.

Місто, де ми наразі перебуваємо, до 24 лютого не знало, що таке війна. Коли ми у Красногорівці жили давно без води, газу, тепла, це для нас було нормою. Обстріли й холод запам’ятались у 2014–2015 роках, коли в квартирі було мінус шість. Коли ходили по воду під обстрілами, їжі не було, нічого не вистачало. Це запам’яталося.

Морально важко, підкосило усіх. Спочатку бабуся померла, потім - мама. Все це морально дуже важко перенести.

Щоб не стресувати, намагаюсь посміхатись, заспокоюю дитину, щоб вона не хвилювалась.

Навіть не знаю, що буде кожну мить. Не знаю, що робити, бо у нас не залишилося нічого: ні рідних, ні домівки.