Мені 27 років. Я народила в Донецьку і жила там до 2014 року. У той день, коли почалися бойові дії, знаходилася в університеті. Кружляли літаки. Потім почалися вуличні бої. Я тоді мешкала з рідними неподалік від аеропорту. Вночі було добре чути, як його бомбили. А під час автоматних обстрілів, що відбувалися біля нашого будинку, було влучання у вікна квартири. Після того ми виїхали в Маріуполь.
24 лютого минулого року прокинулися о п’ятій ранку від гучних вибухів. З новин дізналися, що почалася війна, й були шоковані. Ми з рідними сиділи вдома. Через кілька днів пішли в магазин, але в ньому вже нічого не було. Першого березня зникло світло і почалося мародерство. Згодом зникли газ і вода. Воду ми набирали з криниці, а коли не було такої можливості, топили сніг.
У мене був пес. Треба було хоч ненадовго виходити з ним на вулицю. Щоразу мене охоплював страх, бо я бачила трупи прямо у дворах і на дорозі.
Під час обстрілів ми сиділи в підвалі. Найстрашнішими були бомбардування з літаків. В перервах між обстрілами готували. Люди об’єдналися. Ніхто не сидів без діла. Хтось розпалював вогнище, хтось готував. Все робили разом. Коли стався обстріл, поліція забрала постраждалих і відвезла в лікарню.
16 березня ми дізналися, що можна виїхати з Маріуполя. Ми поїхали в Мангуш, а звідти – в Бердянськ. Оскільки не було зв’язку і ходили чутки про те, що вся Україна окупована, ми не знали, куди їхати. Залишалися в Бердянську два тижні, бо нас не випускали. Потім довго стояли під Василівкою.
Важко вдруге зіткнутися з війною і все втратити. Поки що живемо у знайомих у Кропивницькому. Я регулярно відвідую психолога.
Сподіваємося, що війна скоро закінчиться, росію притягнуть до відповідальності, а Маріуполь швидко відновлять.
