Ми з сім'єю проживали в Райгородку. Там почалися обстріли, і я з двома дітьми переїхала до мами, а чоловік залишився. У нього там брат і невістка, вони всі разом, а ми у Слов’янську. Моя мама після інсульту, я - після аварії. Якось виживаємо. Тут теж неспокійно.

Я захворіла, у мене ожиріння печінки і підшлункової. Треба лікуватись, а я не знаю, які мені призначать ліки. У нас не було води, її нам бочка привозить. Питну воду купували в магазині. Видають гуманітарну допомогу – так виживаємо. Світло, газ поки що є, інтернет є. Мої двоє дітей навчаються онлайн. Бувають перебої зі світлом.

Сильно стріляють. Розбиті міста, села - це дуже страшно. Не знаєш, прокинешся вранці чи ні.

Я не знаю, коли ця війна закінчиться. Можливо, у цьому році.

Мрію, щоб не було війни, щоб діти жили спокійно, не трусились і не залазили під ліжка. Щоб люди не жили у погребах.