Білокінь Ксенія, 14 років, учениця 9-А класу гімназії № 15, м. Новомосковськ, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Здравило Тетяна Андріївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Моє сьогодення схоже на сон… Я ніколи не могла подумати або повірити, що це торкнеться моєї родини. Навіть не хочу вимовляти цього слова - "Війна". Але це є реальність моїх буднів. Ні, страху в мене нема чомусь, може, ще не усвідомила всього жаху, що є. Але я рада, що нема в мене страху, тому що паніка не призведе до хорошого. Дякую Господу, що живу в Новомосковську, маленькому та гарному містечку, де народились мої батьки, я, сестра. Де кожен куточок міста я знаю з дитинства: ліс, Горбатий міст, річка Самара.... А які в нас краєвиди!..

І невже це 21 сторіччя? Доба широкого впровадження технологій в усі сфери життєдіяльності людини? Сьогодні люди повинні домовлятись. але – ні, це варварство… На жаль, є міста, які зовсім розбомблені…

Я навіть не могла і подумати, що почую колись звук ракети, яка летить наді мною, та побачу її на власні очі. Так, колись давно прабабуся розповідала про війну, застала її, коли була маленька. Як вони ловили та їли горобчиків взимку, бо їсти зовсім не було чого.

Це неможливо уявити сучасним дітям. Тяжкий був час, але зараз: чому? Такі технології розвинені, ми повинні йти вперед за добром та любов'ю, розвиватися. Люди, перш за все, повинні сіяти добро.

Коли ми прокинулися 24 лютого, то у батьків була паніка, вони не знали, що робити, і почали збирати валізи. І щось бубоніли-бубоніли… Маленька сестричка нічого не зрозуміла, і це навіть добре, адже психіка у маленьких ще слабка. Батько казав, що треба виїжджати, а я не хотіла, бо поряд улюблена школа, друзі… Та батьки зібралися і ми поїхали до вокзалу. Таку чергу ніде, ніколи в житті не бачила. Чоловіків не пропускали, тільки жінки та діти. Мати зрозуміла, що без батька нікуди не поїде, вони почали сваритися, а я також сказала, що нікуди не поїду без батька. І пробувши там півдня, ми так нікуди не поїхали та увечері повернулися додому. Вирішили пожити трохи у бабусі з дідусем, бо в них є погріб. «Боже, який погріб? - подумала я. - Там тільки картоплю ховають та консервацію». Але мама з бабусею почали туди носити воду, ліки та інші засоби першої необхідності. Через тиждень ми повернулись додому. І звичне життя почало повертатися…хоч і з повітряними тривогами… Прийшло літо, тепло, повернулись з-за кордону деякі друзі. Боже, як я сумувала за ними, як я хочу ходити до школи, а не дистанційно навчатися, адже в школі цікавіше, ніж удома. Кажуть, що до всього можна звикнути, але не до цього – ні! Я хочу чути спів пташок, сміх батьків, спокійно будувати плани на майбутнє, мріяти про подальше навчання…

Чому повинні цілі родини їхати зі своєї країни, зі своїх домівок, а чоловіки йти на війну, захищаючи свій дім? Сльози на очах.... Страшно їхати до чужої країни, прокинутися і не побачити свого дому, власної кімнати, улюблених іграшок…

Я молю Бога, щоб він зробив так, аби цього жаху не було, щоб був мир та добро. Хочу бачити, як маленькі дітки посміхаються та граються на вулицях нашого міста, хочу нічого не боятися.

Зараз усвідомлюю тільки одне: яке безцінне життя та все, що є навкруги. Твій дім, рідні, друзі, твої мрії...