Війна почалася раптово. Я не чекала. Просто не вірилося, що Росія наважиться напасти на нас. Із самого початку було стільки болю та страху. Навіщо це все? Навіщо страждають мирні люди?

У Дніпрі ситуація одразу стала напруженою. Було тривожно. У небі — ракети, довкола — розмови про фронт, про втрати. Коли в житловий будинок потрапила ракета та зруйнувала під'їзд, все всередині стислося. Так багато загиблих… То був день, який місто ніколи не забуде.

Я боюсь за Дніпро. Поки що він тримається, але ніхто не знає, як далі буде. Щодня – як на межі. І щоразу думаєш — аби наші втримали оборону.

Мені важко бачити, як страждає моя країна. Я рада, що українці об’єднались.  У Польщі я провела три місяці. Вдячна полякам за допомогу. Але я сумувала за рідним містом, тому повернулась. Хочеться, щоби все це закінчилося. Щоб Росія пішла. Щоб Україна знову дихала вільно. Я мрію про той день, коли діти гратимуть під мирним небом, а ми просто жити.