Вороновський Ігор, 16 років, учень Молочанської загальноосвітньої школи, м. Молочанськ, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Сім років тому, на територію Луганської й Донецької області вторглися російські війська. В той фатальний день по всій Україні почалася масова мобілізація.

Тисячі матерів крізь сльози відпускали своїх синів, щасливі пари розлучалися на довгі дні, тижні, місяці, а колись безтурботні діти прощались з батьківською підтримкою, можливо, назавжди.

З того моменту вся країна зіштовхнулася зі страшною реальністю війни. Мільйони людей щовечора були прикуті до екранів телевізорів, сподіваючись не почути ім’я загиблих родичів, близьких, знайомих.

Як і більшість українців, я дізнався про ситуацію на сході з новин. Декілька років, через юний вік, я не розумів ні цілісності, ні серйозності ситуації, не цікавився подробицями.

Коли ж мені виповнилося одинадцять років, я почав усвідомлювати, наскільки тяжкі та страшні часи переживає моя країна, які трагічні наслідки несе з собою війна.

Хоча моя область не потрапила під окупацію, але всією родиною ми все одно брали участь у шкільних волонтерських акціях: в’язали маскувальні сітки, збирали продовольство, для моральної та духовної підтримки писали листи, малювали ілюстрації, які нагадували бійцям про рідну, затишну домівку, де на них чекають рідні, кохані.

Я пишаюсь нашими військовими й добровольцями, які захищають нас з вами, не дивлячись ні на використання противником заборонених знарядь, ні на щоденний ризик смерті.

Від щирого серця хочеться, аби матір додзвонилася синові та почула його голос, а не побратима, який, стримуючи власні сльози, повідомляє про смерть рідної душі. Хочеться, щоб діти відчували батьківську опіку та підтримку. Хочеться, щоб моя Україна ніколи не покривалася чорною пеленою трауру.

Бажаю, щоб збулася моє найзаповітніша мрія: у всьому світі запанував МИР! Сподіваюсь, що наше майбутнє покоління ніколи не буде жити в реаліях війни та не чутиме кожного дня таке слово як кровопролиття…