Чоловік Ірини з першого дня пішов захищати країну, а вона разом із малою дитиною переїхала зі свого села у Запоріжжя, щоб не наражатись на небезпеку

Мені 22 роки. Ми з чоловіком жили у Воскресенці. Він відслужив у 2016 році. 

24 лютого - найгірший день нашого життя. Зранку чоловіку зателефонував знайомий і сказав, що чує вибухи. Потім чоловік з’їздив на роботу, повернувся і сказав: «У мене немає вибору. Я маю бути там, на передовій, щоб моя дитина зростала в вільній Україні», і пішов на війну. Коли ми виїжджали, то село ще не було окуповане. А, десь через два дні там вже були бої.

Зараз ми з дитиною у Запоріжжі. Важко перебувати в чужому місті самій, без підтримки, без нічого. Чоловік після того як звільнився зі служби, два роки побув вдома, і знову пішов на війну. Спочатку я була як в якомусь вакуумі – розгублена, не знала, що робити.

Після всього, що відбулося, моя дитина боїться будь-якого стуку і навіть шереху - ховається за диван. Тяжко дивитися на те, що мала дитина все бачить і розуміє.

Мама теж у Запоріжжі, а старший брат також воює. Домівка мами постраждала – в ній перебували російські військові. Ми виїхали всі в один день з Воскресенки.

Ми отримуємо гуманітарну допомогу. Дуже дякуємо Фонду Ріната Ахметова, від якого також допомогу отримували.

Хотілося б закінчення війни якомога скоріше. Звичайно, віримо і чекаємо. Найголовніше, щоб всі повернулися живі.