Мені майже 50 років. Я з міста Мар’їнки Донецької області. Зараз перебуваю в Запоріжжі разом із мамою. Їй 82 роки буде влітку.

Мені зателефонував син і спитав, чи дивився я телевізор. Я відповів, що ні, а він сказав, що війна почалася. Я не повірив. У нас війна вже дев’ять років, тож зненацька вона нас не застала. На жаль, зараз нашого міста вже немає.

Не було води від початку повномасштабної війни. Не було хліба. Поруч із нами Красногорівка - їздили туди набирати воду. Хліб привозили, люди в чергах стояли. Але якщо відверто, то не було нічого катастрофічного. Ми виїхали звідти в березні. 

Нас вистачило на місяць під обстрілами, а потім я вивіз бабусю, поки була можливість, бо вона майже  не ходяча. 

Ми виїхали в Курахове, пожили там три місяці, побачили порожні полиці в «АТБ» і поїхали в Запоріжжя.

Я не можу сказати, що буде все добре. Навіть після нашої перемоги, у якій ми впевнені. Бо потрібен час, щоб відновити всі підприємства, шахти. На це потрібні гроші, час, люди. І незрозуміло, де все це брати.