Мені майже 50 років, я з міста Мар’їнка Донецької області. Зараз перебуваю в Запоріжжі разом із мамою, їй 82 роки буде влітку.

Мені зателефонував син, спитав, чи дивився я телевізор. Я сказав, що ні, а він каже: «Війна почалася». Я не повірив, а потім з телевізора дізнався. Ну, у нас війна вже дев’ять років, то якось зненацька вона нас не застала. На жаль, зараз міста нашого вже немає.

З початку війни повномасштабної у нас не було хліба, води. Їздили у Красногорівку по воду. Хліб привозили - черга стояла. Ну, скажу чесно, що не було прямо чогось такого катастрофічного. 

Ми виїхали звідти в березні. Нас вистачило на місяць під обстрілами, а потім я вивіз бабусю, поки була можливість, бо вона майже не ходяча. 

Ми виїхали в Курахове, пожили три місяці. Побачили пусті полиці в АТБ, і поїхали до Запоріжжя.

У мене були психологічні проблеми, але я вже заспокоївся.

Не можу сказати, що буде все добре, навіть після нашої перемоги. Ми в ній упевнені. Але потрібен час щоб все відновити: всі підприємства, шахти. На це все потрібно гроші, час, люди. І незрозуміло, де все це брати.