Вдома нас застала війна. Нас спочатку обстріляли з літаків, ми це все бачили. Як росіяни заходили, ми з підвалів практично не вилазили і зараз у підвалі. Дім побитий, вікон немає. Дім тече, грошей немає, роботи немає, немає за що поставити вікна. З нами дідусь 73 роки, дитині 17 років. 

Зараз проживаємо в розбитій хаті. Були в окупації. Зараз тут, ніде не виїжджали. Мама була хвора, але на жаль, десять днів, як померла.

Ми ходили на джерело, питну воду набирали. А харчування… Я завжди купляла з запасом крупи, цукор, то їли що було. Хліб дорого було придбати, то ми коржі пекли, так і виживали. Ліків не було, а потім возили з Херсону, але все було дуже дорого. Ми не могли дістати медикаментів, тож маму і втратили, бо вона хворіла.

Шокує все. Майбутнє пропало, дитина нікуди не поступила - рік втратила. Ми до цих пір у підвалі сидимо.

Найприємніше з усього - звільнення Снігурівки. Усе гуділо. Ми зранку встали, а ніде нікого немає, і люди кажуть, що росіяни пішли. Потім наші проїхали по Снігурівці з Гімном, прапором. До нас на околицю не заїхали.

Роботи немає. Як виживати? Дають нам гуманітарну допомогу - дякуємо, бо немає де заробити, і не знаємо, що далі буде. Але зараз дуже важко.

Ми думали, коли наші нас звільнили, що скоро все закінчиться. Але як буде - не знаю.