«Хіба можна сховатись від війни?»

Данило Ушкаць, Красногорівський ОЗЗСО,  Красногорівка Донецька область

У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 3 місце

Вчитель - Лариса Верба

Яким я запам’ятав перший день війни? А який день такого далекого і такого близького 2014 року можна взагалі можна вважати першим воєнним днем, тим самим днем, коли життя і не тільки моє, а всіх жителів України, поділилося на «До» і «Після»…

21 травня 2014 року мені виповнилось 8 років. Це мало чи багато? Що міг запам’ятати маленький хлопчик?

Пам’ятаю свій будинок, школу №119, друзів, як нам було класно разом. Пам’ятаю бабусь на лавочках біля під’їзду, а ще – спортивні змагання на травнені свята, які батьки нашої пятиверхівки влаштували для своїх дітей. Квадрати для естафети, накреслені крейдою, веселий сміх мого брата Іллі та підбадьорливий оклик його дівчини Аліни: «Данька, уперед! Ти  - найкращий». І все таке яскраве, барвисте…

А потім дуже низько почали снувати над містом літаки, а очі моїх батьків такими сумними. Тато на вулиці майже не випускав моєї руки, а мені було так незручно і трішки соромно: я ж дорослий.

Якось мій сусід Микита, граючись зі мною у дворі, сказав, що вночі будуть бомбити Путіловку. Його батько працював в міліції – я йому повірив. А з аеропорту, який був так близько від моєї домівки, доносились страшні вибухи… Війна робила кроки, на жаль, не останні…

Мені стало страшно і тато відвіз мене до бабусі, в центр міста. Але хіба можна сховатись від війни? Хіба для неї значення, скільки тобі років – 8 чи 80? Бабуся розповідала мені казки, але я не пам’ятаю жодної з них. Я пам’ятаю лише жах,мені хотілося сховатися під ліжком, накритися з головою ковдрою і нічого не чути…Скільки триває ніч? Думаєте, 6, 7, 8 годин? Помиляєтесь. Вічність. Почалась війна…

Батьки вирішили виїхати з міста в наш будинок у селі Широкине. Вони хотіли сховати мене від війни, думали, що море заспокоїть і втішить мене.

Ми їхали довго, нашу автівку постійно оглядали озброєні люди, і тоді я вперше побачив справжній автомат. Знаєте, мені було не цікаво, мені було начхати і на військову техніку, і на колючий дріт  і на окопи. Я заплющував очі, а потім розплющував їх – сподівався нічого цього не побачити.

Ні, ми не затрималася довго в селі, хоча мама встигла записати мене до місцевої школи. Уже в серпні поруч із селом почали розриватися снаряди.

І знову дорога, блокпости, що лякають, нескінченні черги. Ми оселилися у дідуся. Як мені було добре в нього! Мене знову записали до школу. Нові друзі. Але війна змією приповзла за мною: мінометні обстріли, «гради» за вікном, будинок як під час землетрусу, скло у віконцях гримається та страх, що вранці ти можеш не прокинутися. Я кричав, що треба втікати, я кричав, що не хочу вмирати.

Ми знову тікали від війни. Подалі від лінії фронту. Батькам було важко знайти квартиру: «донецьким» відмовляли. Я переходив із однієї школи в іншу, і знайшов свою улюблену  19 школу. Мені подобається це місто у спокою та затишку, щоразу коли чув гуркіт  ліфта, я здригався, я боявся, що війна настигне нас тут. Я переїхав до Красногорівки.

Мені 15 років. Восьмий рік я не був вдома. А де, власне, мій дім! Де взагалі моє місце?