Наталія Михайлівна з чоловіком у похилому віці втратили житло і бізнес у Гуляйполі. Ще й донька на фоні стресу отримала психічний розлад
Ми втекли з дому з Гуляйполя, бо стріляють там дуже, все побито. Я на четвертому поверсі жила, мені все було видно. Бачила, як снаряди летіли, як горіли вночі і падали в Гуляйполі. Де у них скільки снарядів береться, щоб гепали цілу ніч? Я взагалі в шоці від цього. Як можна вбивати людей і тварин? У них жалості взагалі немає, і нічого людського.
Спочатку у нас світла не стало, ми змирилися. Води не стало - почали самі тягати. Поки ще газ був, то ми жили, а як тільки перебили газ, тоді вже поїхали, бо ні їсти не звариш, нічого. Я інвалід, а чоловік тягав бідний на четвертий поверх ту воду, це капець. І ми вимушені були поїхати до Запоріжжя, просто кинули все і поїхали.
Нас вивезли автобусом з Гуляйполя. Стріляли, звичайно. Ми боялися, щоб не попали, але виїхали благополучно. Звернулася я у Запоріжжі за допомогою в гуртожиток. Спочатку вони не дуже зреагували, а тоді вже самі подзвонили і поселили – це дуже було приємно, бо нам просто не було де жити. Гуманітарку дають постійно, все добре, не голодні сидимо.
Погано, що доньці нічим не можемо допомогти: їй треба в лікарню психіатричну лягати, і ніхто її не бере. Вона каже, що здорова, і без її дозволу ніхто не може її взяти.
А у неї нервова система порушилась через війну. Я стараюсь купувати їй ліки. Трохи допомогає, але все одно вона може сказати: «А хіба війна на дворі? Війни немає».
В Гуляйполі наш ларьок розбили – у нас там маленький бізнес був. Все покрали і витягли. Хата розбита, квартира побита, ну ще не добита повністю, і все в квартирі залишилося. Якби нам хоч хтось поміг привезти звідти, бо тут холодильник у нас старий, гуде дуже і часто розморожувати потрібно. Здоров’я немає, а донька нічого не допомагає.
Гуляйполе розбите. Певно, так все життя і будемо жити в общазі. Може, щось нам дадуть від держави, але навряд, як воно все розбите. Я не знаю, як ми будемо жити. Це страшно, як подумати.
