Коли почалися обстріли, моє місто раптово змінилося. Звичні звуки повсякденного життя — сміх дітей, голоси на вулиці, пісні пташок — зникли. Натомість гуркіт вибухів і свист снарядів заполонили повітря. Магазини швидко зачинилися, вулиці спорожніли, і всі поспішили сховатися у безпечних місцях. Я залишився, бо це мій дім, і хоча страшно, я не міг покинути все, що знав і любив. Мої друзі загинули, залишилась лише мати.

Я виїжджав до Дружківки. Коли виплати переселенцям припинились, повернувся додому. 

Щоночі, коли все стихало, я виходив на вулицю і дивився на темне небо, усипане іскрами від вибухів далеко вдалині. Зберігати спокій важко, але надія — це те, що допомагає мені триматися і не втрачати віру у світле майбутнє. Чекаю,  що скоро настане мир.