«Гуркіт артилерійського снаряда здавався схожим на феєрверк»

Бідюк Єлизавета, Мелітопольський ліцей-інтернат, с. Олександрівка, Запорізька область,

У конкурсі есе "Один день" її робота зайняла 3 місце.

До 2018 року я жила на Донеччині: там я народилася, там залишилися мої друзі, з якими грала у сніжки взимку і купалася в ставку влітку. У нас була дружна сім'я: мама працювала вчителем, я та брат навчалися у школі.

Зараз, озираючись назад, розумію – ми були щасливі, незважаючи на всілякі дрібниці життя. Але...

Мені було 8 років, коли я зрозуміла – трапилося щось погане. Виразно пам'ятаю, що ми з друзями каталися на велосипедах, коли раптом завила сирена. Моя мама вибігла, схопила мене за руку і бігом потягла до будинку. Обстрілу тоді не було, але я запам'ятала її очі, сповнені сліз і страху. Цей страх передався мені.

З того часу нам доводилося ховатися, як тільки чути було гуркіт артилерійських снарядів. Вони мені здавались схожими на феєрверк, тому я навіть зараз здригаюся, почувши святковий салют.

Минув час, і це стало «системою». Ніч і день, зима та літо – «вогненна забава» могла наздогнати тебе будь-де: чи сиділа я вдома, гуляла на вулиці або прийшла до школи.

Бувало, сидиш на уроці та чуєш спочатку один дзвінок, другий та третій – весь клас спускається у бомбосховище. Хтось навіть радів зірваним урокам, але радість тривала недовго.

Траплялося таке, що ми проводили у підвалі цілий день. Удома бомбосховищем став звичайний льох із соліннями. Я почувала себе, як у фільмі, де герої у бункері рятувалися від зомбі. Кожна ніч була лотереєю – для когось вона ставала останньою.

Однак повною мірою відчути увесь жах нашого становища мені довелося восени 2017 року. У цей день мама розбудила мене рано-вранці, все було зрозуміло без слів. Вона поспішала, але я наполегливо кликала кішку, адже їй також було страшно.

Цього разу снаряди вибухали зовсім поруч: вуха закладало, зі стелі сипалася штукатурка, стіни тремтіли, здавалося, що настає кінець, і нас або розірве разом із будинком, або плитами завалить, або не зможемо вибратися назовні…

І тоді я, одинадцятирічна дівчинка, притулившись спиною до сирої стіни, почала щиро молитися Богові про спасіння, а поряд молилася мама. Коли все стихло, нерви не витримали, і я розплакалася. Ми вижили...

Снаряд потрапив у кухню, і все там розворотив, стіна, що впала, придавила будку, в якій ховався наш Бублик. Можливо, його спочатку вбив не снаряд, а жах...

Жах оселився і в наших очах з братом. Цього дня ми зрозуміли, що таке війна, що тим, хто стріляє, абсолютно байдуже, куди летять їхні снаряди. І моя мама кинула все: будинок, роботу, рідне селище - вона рятувала нас і їхала в нікуди, подалі від літаючої смерті.

І ось уже чотири роки ми живемо на півдні України, де не стріляють. Тут для багатьох війна на Донбасі – страшна казочка, легенда. А мені вона показала, наскільки людина може бути жорстокою. Як і те, що «вінець творіння» - безвільний смертний, змушений смиренно чекати на свою долю.

Війна – це запах страху та безвиході. Страх вбиває розум. Тут немає правих і винних, кожен воює та виживає по-своєму.

Війна поблизу – це не приклад сміливості та доблесті, це м'ясорубка, в якій одні домагаються своєї мети за рахунок життів інших. Жодна війна не виправдовує загибель беззахисних дітей…

Я так хочу, щоб нарешті настав мир, щоб люди, які втратили свою малу батьківщину, могли повернутися додому. Душею я, як і раніше, на Донбасі... Коли я згадую своє селище, то бачу все таким, як колись: тихі вулиці в каштанах, друзів, рідний будинок під червоним дахом, а на подвір'ї біля будки привітно виляє хвостом Бублик.

Все віддала б, щоб повернутися в минуле і зупинити війну, безглузду і нещадну.

Нам потрібен мир, який гарантує чисте небо та гідне життя, без страху для всіх українців!