Я з Донецької області, з міста Дружківки. Живу вдвох із сином, інвалідом дитинства першої групи. Рідних у нас немає. Чоловік помер сім років тому. Як почалася війна у 2022 році, ми виїхали та були на Волині. Потім повернулися додому і жили потихеньку. Тяжко, холодно, але нічого. Розповідати складно, це треба пережити.

Було лячно, коли сильно бахнуло недалеко від нас. Ми підскочили. Я сина схопила, і ми сховалися в підвал. Посиділи там, а потім вийшли. Люди були налякані. Ви б бачили ці очі! Я дивилася в очі людям, і там був жах. 

Шокувало, що розбивають наші міста. Дуже тяжко від того, що гинуть люди. У мого знайомого син загинув. Я не розумію такого. Не можна так, це не по-людськи. Люди почорніли, і жах був у їхніх очах. 

Ми зачинили будинок і поїхали. Дала автобус церква баптистська, і 65 людей із Дружківки вивезли в Дніпро. Нагодували нас там, дали інший автобус і повезли в санаторій «Пролісок». Там ми прожили місяць. Потім нас із сином перевезли в Луцьк – там також їхня церква. Ми там пожили ще місяць, а потім повернулися додому. Там було добре. Нас годували, люди були дуже хороші. 

Я приїхала і розповідала всім, що там в очах у людей була доброта. Я не прикрашаю, люди дійсно добре до нас ставилися, і це мені запам’ятається на все життя.

Зараз у нас сумки стоять напоготові. Гупає все ближче. Наше місто розбивають. Дуже тяжко покидати все. Коли ми виїжджали, було дуже боляче, а тепер - знову виїжджати… Людина звикає до всього, але до такого звикнути неможливо. 

Мрію про мир, а більше мені нічого не потрібно. Хочеться, щоб дітей не вбивали. І велика подяка Рінату Ахметову. З олігархів людям ніхто не допомагає, тільки він. Ми кілька разів отримували від його фонду допомогу і дуже йому вдячні.