Я пенсіонерка, мені 75 років. Жила в Луганській області. У 2014 році ми переїхали в Павлоград і відтоді живемо тут. Чекаємо визволення і повернення додому.

Початок війни я дуже добре пам’ятаю. Тяжко згадувати, як в грудні 2014 року тікали з сином і його сім’єю. Він інвалід дитинства. Тікали поміж кулями. Мчали зі швидкістю 200 кілометрів за годину. Нам сказали не зупинятись ніде і скільки можемо, стільки й витискати з машини. «Гради» через будинок летіли. Нам усе вибило: і вікна, і двері. 

Ніхто нам нічого не давав, ми гуманітарки жодної не отримували. Зараз від ООН отримали по дві тисячі за всі вісім років війни. 

Наш будинок загалом цілий, але трішки розколовся - тріщина пішла. Вікна вставили. Сподіваємось, що він витримає, щоб можна було повернутися додому. 

У Павлограді орендуємо трикімнатну квартиру і живемо вп’ятьох. Невістка з інвалідністю, менший син із інвалідністю, ще й старший хворіє.