Ганна

«Град» розірвався прямо в будинку, і там знаходилося троє дітей»

Сумна історія мешканки Мар’їнки, яка за час війни втратила батьків. Вони померли від хвороб, спричинених стресом. Допомоги чекати немає звідки, головне завдання на сьогодні – врятувати своїх дітей, уберегти їх від наслідків війни.

Ми дружненько спали, коли нам на голову почали падати снаряди. Ми зрозуміли, що почалася війна, закриті всі дороги й магазини. Усі сиділи в підвалі. У нас жило 23 людини, із них семеро дітей і вагітна жінка на дев’ятому місяці. У підвалі жили більше місяця. Взагалі звідти не вилізали, тільки поїсти приготувати дітям і назад.

Там був батько мій, царство йому небесне, і мати, хвора на рак. Ми не могли виїхати в лікарню. Уже потім пробивалися до Донецька, платили втридорога, щоб нас туди провезли в онкологію й платили за лікування від п’яти до семи тисяч за місяць. Продали все, що могли, вивезли за безцінь із дому все, щоб оплатити лікарню та проживання трьох своїх дітей.

Коли мама померла, царство їй небесне, її навіть поховати по-людськи не дали. Тата ми хоч поховали, він тут помер. Нам довелося заплатити адвокатам, щоб дали дозвіл на поховання. Мама ж усе життя тут прожила, а померла в Донецьку 31 грудня, на Новий рік. Першого січня нам дозволили поховати, а 4-го заборонили. Нам довелося чотири місяці бігати по судах, щоб дали дозвіл на поховання та свідоцтво про смерть.

Усе було нормально до початку війни. Були батьки і в мене, і в чоловіка, ми цивільним шлюбом жили. Були діти, чоловік працював, батьки допомагали. Усе було добре, і ніхто навіть не думав, що таке трапиться, що під час війни я втрачу і матір, і батька.

А зараз так сталося, що почали бомбити – і потрапили братові в будинок, а там знаходилося четверо дітей. Від нервового зриву в нього розірвався тромб, ми його поховали. Потім дізналися, що в мами рак. Від сплеску стресу в неї почалося загострення, їй стало погано, і метастази почали збільшуватися. Ніхто не міг цього передбачити та знати, що так буде. І стресової ситуації ми не могли уникнути.

Виїхати нам немає куди. Нас шестеро в батьків, у всіх діти, у всіх тут будинки, їхати нікуди, ми всі звідси. Родичів у нас немає, виїжджати немає куди.

Одного разу виїхали в Курахове, але там такі ціни гнули, а ми залишилися без роботи.

У нас війна не припинялася. Дітей намагаюся одних нікуди не випускати, далі двору вони не ходять, у дворі гуляють під наглядом. Для школи дали автобус, що супроводжувачі возили, а зі школи ми їх зустрічали. Дітям не дозволяли пішки ходити ні з одного, ні з іншого краю міста.

Працює тільки чоловік, наразі роботи немає. Чоловік може виїхати на тиждень, на два. Я не можу залишити 11-річного та другого старшого дітей одних і виїхати десь на роботу.

У Мар’їнці вода йде технічна, пити її переважно не можна, а буває, вона йде брудна до божевілля, але за воду ми повинні платити 17,40 грн за куб. Ми її не п’ємо, але ми повинні за неї платити. Намагаємося купувати воду, очищати різними способами.

У мій будинок, слава Богу, не прилітало. Був розбитий кутник, ворота пошматовані, вікна були розбиті, але їх можна було замазати, поміняти. Дах був увесь побитий осколками.

У брата прилетіло, всі вікна вилетіли, дах розбило. «Град» прилетів прямо туди. У племінниці «Град» розірвався просто в будинку, і там знаходилося троє дітей, дві кімнати вигоріли повністю. Врятувало, що її чоловік – пожежник. Пригнали дві машини й загасили все інше, щоб не вигоріло повністю.

Не хочеться, щоб діти це бачили, хочеться, щоб у них було дитинство, принаймні, у нас воно було. Ми грали, вільно ходили. Зникали діти, були якісь життєві ситуації, але не було страху й боязні, що таке може трапитися, що одна хвилина може забрати стільки життів.

Батьки, вважається, не від війни померли, хоча частина цього всього є. Не було б стресу, були б живі батько, мати, свекруха. У неї відірвався тромб, коли бомбили. Вона не захотіла спускатися в підвал, коли було погано, і ми сиділи з нею. Швидкої ми не дочекалися, тому що, коли обстріли тривають, ні швидка, ні пожежна, ні міліція нікуди не виїжджають, доки не закінчиться. А коли все закінчується, то приїжджають і констатують смерть.

За всі сім років діти навчилися того, що не треба боятися, кудись бігти й ховатися. Вони логічно міркують, що треба взяти необхідне, і йдуть. Вони беруть мобільний телефон і йдуть просто в кімнату, сідають і грають, а не лякаються, не біжать, не ховаються під ковдру. Тому що знають, що нічого страшного не трапиться, тому що мама вдома.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/