Мені 75 років, зараз я переміщена особа, в Харкові знаходжусь, а жили ми в Старому Салтові. Я майже о п’ятій ранку встав у справах, відкрив вікно, і побачив над Харковом зарево, почув грохіт гучний, і жінці сказав, що це початок війни. 

Коли я поїхав в магазин, машин було безліч на виїзд з Харкова. До восьмої ранку магазини вже були пусті, і я так нічого й не купив, тому що черги були нереальні. 

Після цього була окупація орків. Там був збрід до 200 чоловіків – я так зрозумів, що це ті люди, які були в  боях на окружній під Харковом. 

Із залишків сформували штаб, розмістились вони у селі Перемога. Проживали у Старосалтівській школі. Встановили пости і перевіряли на перехрестях всіх. Людям казали, щоб на руки надівали білу пов’язку. 

Ми там були до 3 липня, а зі  Старого Салтова вже до кінця квітня всі виїхали, залишилися одиниці. Ми були там, на місці. Приходів було до 40-30. А як 30 квітня зайшли наші танки, там ще сильніші перестрілки почалися з усіх сторін. Ми жили в погребі, вологість була 98 процентів, поруч – мангал. І скакали там, і бігали - вже знали, звідкіля прильоти. Ото в останній момент ми вже виїхали - вивезли волонтери.

Такий обстріл був - 80 відсотків розрушено: школи, садки і бібліотеки, магазини. Початок війни шокував: люди гинули, кругом пошкодження, все це було перед очима, шокувало те, що міста обстрілювали, що грабували будинки, зі Старого Салтова вивозили КАМазами, а потім ці будинки обстрілювали.

Мрію, щоб це все скінчилося, почалася відбудова України, відновити дім, вікна, і щоб менше наших воїнів гинуло на передовій. Україна переможе - іншого не має бути. Добро повинно перемогти зло, навіть по діалектиці розвитку.