Мені 43 роки, проживаю в Харкові. Не працюю, бо маю інвалідність. Моя родина – чоловік, син і донька. 24 лютого 2022 року - найстрашніший день у моєму житті, бо мені довелося дивитись в очі своїм дітям і говорити, що почалася війна. 

О четвертій годині ранку мені здавалося, що це звичайний світлий день, бо все горіло і світилося від вогню, а дім просто здригався.

В перші дні у магазинах все розкупили. Особливо важко було з ліками. Аптеки або були зачинені, або в них взагалі нічого не лишилося. А в магазинах потрібно було стояти в чергах. Бувало, що в цей час починались прильоти. Потім траплялися блекаути, не було світла. А в нас у квартирі, якщо немає світла, то немає нічого, навіть води. Готували на газових горілках чай, їжу.

Ми два тижні були в Харкові, потім чоловік нас вивіз у Кременчук. А згодом прийшлося виїхати за кордон. Але ми повернулися до України. Були спочатку в центрі країні, а потім повернулися в Харків. Тільки моя старша донька за кордоном, бо їй потрібно навчатися і працювати. Нам довелося на деякий час розлучитися.

Я маю вищу освіту психолога, тож намагаюся родину підтримувати. Але інколи, звісно, зриваюсь. Усвідомлюю одне, а зробити можу інше.

Майбутнє бачу щасливим, з усією родиною під вільним небом нашої України.