До війни можна було жити. Хоч ми пенсіонери, але раніше робота була, а зараз у підвалах сидимо. Зараз ми - біженці у Запоріжжі. То там, то там стріляють, бігаємо по квартирах, де хто прийме. Таке життя зараз.

В нашій хаті розбило вікна, стіну, дах, побило все кругом, вікна повилітали, паркани побило, все побило. Так що діла плохенькі. Розбило газовий редуктор, ми його ледве купили за шалені гроші, за свої. 

Не знаю, що ми будемо робити. Дров треба купить терміново, бо раптом газу не буде. Не знаю, що перше: скло чи дрова, бо пенсія одна. За світло, за газ платити треба, а я одна живу.

У нас привозна вода, в басейні. В Оріхові розбили свердловину, нам з Оріхова возили – ми купували. Води немає, треба завезти, а тут ніхто не завозить, хоч і дорого дуже - 300 гривень куб. Город не садили, тому що небезпечно: осколки, ракети на городах. Тільки вийшов – вже летить… Прильоти за прильотами. Тут у нас багато чого погоріло. 

Син теж у Запоріжжі скитається по квартирах, бо житла немає. Бігаємо з квартири на квартиру, а вони дуже дорогі, триста гривень на добу. Не вистачає пенсії, щоб їсти і на житло вистачало. У гуртожитку - декілька чоловік у кімнаті. Ще й стріляють.  Нерви вже на межі, із серцем проблеми, вже нервовохворі, син заїкається вже. Такі летять ракети, що погані діла. 

Хочу, щоб через місяць війна закінчилася. Будемо один одному допомагати, щоб  відновити хоч трохи те, що залишиться. В кого що є - будемо ділитися, щоб заново почати все.