Батько та мати полоненого українського військовослужбовця виїхали з села та залишилися без житла, а зараз чекають та вірять в повернення сина.
Ми зараз перебуваємо в Запоріжжі. Нас дома розбомбило - спочатку ракета прилетіла і знесло кришу, а потім фосфорні бомби кидали. Горіла хата, тому повертатися немає куди.
Коли прилетіла ракета, коли вилетіли вікна і дах злетів, ми сиділи в погребі. Я зайшов в гараж, подивився, чи машина ціла. І сказав: «Хватайте щось бистренько», і ми поїхали.
Дорога була нормальною, ми просто довго сиділи і чекали, думали, що все закінчиться, але до сих пір все те ж саме, сидимо і чекаємо.
У селі привозять гуманітарну допомогу, возять хліб автобусом шкільним. Але попали під обстрілом і тепер сільський голова їздить своєю машиною. Вже згоріла і сільська рада. Сусіднє Оріхово сильно розбомбили - ми їздили картоплю садити на 1 травня. Було все добре, а потім їздили з кумом кабана різати, то вже виїжджали під обстрілами на всіх парах.
Я вивіз всю сім’ю, бабуся їздила туди, але ми її забрали, тому що неможливо там бути.
Наш син зараз у Маріуполі в полоні. Він був в госпіталі поранений, лікарню захватили і все - ніяких обмінів. Він був командиром взводу Нацгвардії. Іноді він нам присилав смс з чужого телефону, говорить, що його підлікують і будуть перевозити, а куди - ми не знаємо.
Жінка мала їхати в Польщу, але повернулася. Донька навчається. Я на пенсії вже, тепер за рахунок моєї пенсії і живемо.
.png "Імена")
