Ленарт Тетяна
КЗПО «Закарпатський обласний центр дитячої та юнацької творчості ПАДІЮН» Закарпатської обласної ради Гурток «Мова-душа нації»
Викладач, що надихнув на написання есе: Маркович Олеся Іванівна

Чому бути українкою - це моя суперсила

Я щиро пишаюся тим, що народилася в Україні. Український народ незламний, наш дух багато кого захоплює навіть поза межами нашої держави. Мене пробирає гордість, коли я бачу новини про подвиги, які здійснюють наші українці. Горджуся нашою готовністю допомагати один одному: за декілька днів назбирали донатів для ЗСУ на суму навіть більшу, ніж потрібно було; люди самі поїхали, щоб допомогти з евакуацією мешканцям затопленого Херсону – такі приклади можна згадувати й згадувати!

Гордість за нашу націю сповнює мене кожного дня, коли я бачу або чую про те, як сміливо наші воїни вдень і вночі тримають фронт. Саме завдяки їм ми зараз можемо гуляти по місту навіть під час тривоги, не боячись обстрілів. Але коли я чую іноді, що окремі «люди» здають позиції наших військових, мене огортає лють. Радує лише те, що такі випадки все ж поодинокі.

Мені спочатку здавалося, що українці єдині у своїх бажаннях, що ми, об’єднані однією метою – перемогою, будемо працювати заради неї, допомагати один одному. Але з часом я розчаровуюся у деяких своїх ілюзіях.

Іноді мені здається, що ми ніби й не один народ зовсім. Особливо тоді, коли бувають повідомлення в соціальних мережах про те, як ділять Україну на східну та західну – від цього стає найбільше сумно. Насамперед, коли російськомовні українці починають казати, що їх змушують вчити українську. Але ж ми живемо в Україні, де державна мова – українська, і нормальне бажання людини, щоб до неї зверталися мовою її країни!

На щастя, так буває не завжди, і моя віра в нашу внутрішню силу повертається до мене! Я справді відверто пишаюся, що я українка! Я вважаю нашу стійкість суперсилою і нізащо не погодилася б народитися деінде. І ми, незважаючи ні на що, обов’язково переможемо, бо на нашому боці правда, сила й воля!