Романенко Марія, 10 клас, Арбузинський ліцей №2 імені Тараса Григоровича Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Полянко Галина Венедиктівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалася війна, спочатку я не повірила. Мені здавалося, що це якийсь дивний жарт або перебільшення, бо як це – війна в Україні у двадцять першому столітті? Я весь ранок плутано ходила будинком і постійно питала у тата: “То що, в школу не йдемо?”. Здавалося, що ось-ось усе з’ясується, і день буде як звичайний – з уроками, з друзями, з шаленими перервами. Але з кожною хвилиною ставало зрозуміліше: це не жарт. Це – реальність. У підвал ми пішли лише через три дні, коли пролунала перша повітряна тривога. Тоді в душі щось перевернулося.

Я побачила страх в очах дорослих, які зазвичай були сильними й спокійними. І цей страх передався мені. Ми спустилися в укриття, як і сотні тисяч інших українців - із валізами, ковдрами, термосами й тремтячими руками.

За три роки усе змінилося. Змінилася країна. Змінилася я. Змінилися ми. Міста, які ще недавно були сповнені життя, стали руїнами. Маріуполь, Бахмут, Ізюм, Чернігів, Харків, Херсон… Сотні зруйнованих будинків, школи зі зрешеченими класами, лікарні, де замість тиші – вибухи. У ці роки я навчилася плакати не через контрольну з математики, а через новини. І водночас я навчилася пишатися людьми, яких раніше навіть не знала. Бо як же ж сильні українці! Волонтери, які везуть допомогу під обстрілами, бабусі, які печуть пиріжки для наших військових, діти, які збирають кошти малюнками, піснями, ярмарками.

І наші воїни – це не просто солдати, це герої з серцем величезним, як небо над Україною. У них незламна сила духу, яку не зруйнує жоден ворожий “Калібр”.

Війна змінила моє бачення світу. Я почала цінувати найпростіше: ранок без сирени, чай на кухні з мамою і новими плітками, обійми з татом, гавкіт собакиі. Я почала частіше казати “дякую” і рідше ображатися через дрібниці. Бо зрозуміла: головне – це життя, люди поряд і мир над головою.

Мир… Це слово набуло зовсім іншого значення. Для мене мир – це коли уроки не переривають сирени. Коли в новинах говорять не про втрати, а про чупакабр. Коли на всіх вулицях України чути сміх дітей, а не вибухи. Я мрію про цей день. Я його уявляю щовечора, і точно знаю: він настане. І ще я зрозуміла, що найбільше наше багатство – це ми самі. Українці. Згуртовані, щирі, хоробрі, сильні.

Ми – як родина, яка свариться через дрібниці, але в найважчі миті стає єдиною стіною. Саме в єдності – наша сила, саме вона не дає нам зламатися. Ми всі різні, але серце у нас одне – Україна.

Мене війна навчила цінувати свободу, любити глибше, вірити сильніше. І хоч я ще школярка, я знаю: моє покоління виросте з пам’яттю в серці та вірою в перемогу. Бо ми - нація, яку не здолати. І коли все скінчиться, я хочу, щоб світ побачив: українці - це не просто народ, це приклад незламності. І ми обов’язково переможемо. Бо ми вже перемагаємо — кожним добрим вчинком, кожним словом підтримки, кожним новим ранком під нашим синьо-жовтим небом.