Я живу у Краматорську разом з дочкою. Ще у мене є зять, онучка і правнучка. Моя квартира розташована на Соцмісті. Вона під час влучання постраждала, у мене вибило балкон і одне вікно. Тому тепер живу у будинку батьків зятя.

24 лютого я зранку почула вибухи і зрозуміла, що розпочалася війна. Ми вже переживали 2014 рік, тому все було зрозуміло. Стали телефонувати діти і внучка, щоб їхати у селище, подалі від міста. Ми зібрались і виїхали.

Ми не евакуювались одразу, бо вірили, що бойові дії у нас припиняться. Але коли почалися дуже сильні обстріли Краматорська, тоді на три місяці ми виїхали у Вінницю. Поки їхали, знайшли по телефону житло. Ми його винайняли, але жити поза домом дорого, тому повернулись додому.

Найбільші труднощі – відсутність побутових умов. Є проблеми зі світлом і водою. Я отримую пенсію, на неї вдається жити. На щастя, я не потрапляла під обстріли.

Коли ми були у Вінниці, там теж було влучання. Дуже постраждав центр міста. Наслідки я бачила на власні очі. Це відбулося поряд із нами.

Війна викликає жах. Тепер уже ми звикли до вибухів. Звідкись зсередини росте лють і ненависть до росії і до того, що вони витворяють. Діти втратили роботу, постраждав дім, але це відновиться. Головне, щоб вижила країна, щоб вона не потрапила під окупацію.

Шокує, коли щось прилітає, і коли їдеш і дивишся, що залишається після цих влучань. Це жахливо. Коли я вперше побачила наслідки влучання у нашому місті, плакала всю дорогу. Навколо - руїни, все засипане склом, уламками. Шкода людей: дітей і стареньких.

Я дивуюсь, як місто зберігає обличчя. У нас чисто, кругом прибрано. Вдячна тим, хто це робить.

Я живу у тому кварталі, який найбільше постраждав. Зараз мешкати там неможливо. Навідуюсь періодично. Там практично ніхто і не живе, бо дім постраждав сильно.

Приємно вразили люди у Вінниці. Ставлення до переселенців було дуже хорошим. Всі розуміли, співчували.

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше, щоб був мир. Ми навіть не уявляли, як прекрасно жили. У порівнянні з тим, що ми переживаємо зараз, у нас був рай.