Ольгу Миколаївну з восьмирічною дитиною чоловік вивіз із Миколаєва ще до сильних обстрілів, а сам залишився вдома

Ми проживали в місті Миколаєві. Все було добре, але 24 лютого вранці обстріляли наш аеропорт. Всію сім’єю виїхали, і по цей день ми з донькою не були в Миколаєві.

Виїхали десь об 11 годині - тоді було ще спокійно. Моя подруга дала свою машину. Ми не знали, куди їхати: просто сіли і поїхали - аби далі. Бо у нас з вікна видно аеропорт, і ми побачили страшну картину. Швидко зібрали речі з чоловіком, взяли ключі та поїхали.

Спочатку були у Ворохті, потім поїхали до моєї мами, в Миколаївську область, селище Березанка. Тут тихо, безпечно. Тут ні разу нічого не прилітало, тільки сирени.

Фінансово тяжко. Ми, звичайно, оформили довідку переселенця – я і моя донька. Дочці 8 років. На фінансову допомогу важко прожити - ледве вистачає на харчування. Гуманітарку дають зрідка і небагато. Неголодні, і це добре. Тихо – це головне. Дитина не чує вибухів, вчиться онлайн.

Чоловік живе у Миколаєві: інколи приїжджає до нас, а постійно там сидить. Треба за квартирою слідкувати. Розповідає, що постійно грюкає, дуже шумно в нашому місті.

До війни я неофіційно, але працювала, був підробіток. Працювала тільки увечері, бо дитина ще мала – треба займатися, і гуртки різні були. А тут, у мами, не працюю - місць немає. Як почалась війна, тут населення вдвічі більше стало, тому важко з роботою. І з дитиною треба бути.

Думала, що в кінці вересня – на початку жовтня повернемося додому, що стане тихіше. Але тепер навіть і не знаю, коли. Сподіваюсь, до весни закінчиться чи стане тихіше, щоб повернутися додому. На жаль, в школу, до якої ходила наша дитина, був приліт, і тепер там неможливо вчитися.

Вірю, що в майбутньому все буде добре. Все закінчиться, будемо працювати, будемо жити. Іншого варіанту немає.