Назаренко Діана, 11 клас, Комунальна установа "Сумська загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів №24"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Белокур Тамара Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Своє життя тримаєш ти сам, твій голос — це те, що з тобою буде до кінця твого життя. Це були перші слова, які я почула, коли вперше пролунала повітряна тривога у нашому місті. Це не просто звукове сповіщення, а загадка, на яку падала тінь розпачу, що захопила мої думки.

Після 2021 року світ став темнішим, мов хмара, яка закриває погляд на те, що колись мало велике значення.

Залишилася лише тиша з гірким присмаком, бо єдине, про що ти думаєш у той момент, — питання: чи справді я у своєму тілі, чи мене не покинув мій дух?. Мої батьки, зокрема мама, з тривогою сприйняли першу промову президента України. Я, знаючи події з історії України 1920–1940 років, розуміла: воля в нашій країні має найвищу ціну, за яку ми боремося вже не одне десятиліття. Це щось більше за матеріальну винагороду чи посаду. Я усвідомила, що фізична реальність миру набула нового змісту — глибоко переробити власне "я", щоб змінити світ, в якому ми можемо бачити спотворення, де патріотизм може скалічити пропаганда та тиск інших. Спочатку це здавалося надією, але потім я зрозуміла: те, що відбувається з моєю країною, не можна змінити.

Це реальність, з якою живу я та весь  український народ. Любов до свободи й право мати свій голос залишаться світилом, яке осяє навіть у пітьмі.

Тоді я стояла сама у своїй "бульбашці", яку, здавалося, помічаю тільки я. Це було моїм порятунок, мій шанс сказати хоча б одне слово. І хоча воно могло не змінити зовнішній світ, для мене це означало, що я ще маю голос і силу тримати щось у своєму серці. Це було важливіше за особисті потреби; мене цікавило лише одне — чи ми у безпеці, яку самі творимо. Це була мантра разом з надією почути від мами: "У нас все добре". Яскраво пам'ятаю, як єдиним способом зняти напругу було читання та ведення щоденника про свої почуття.

Кожен запис починався з фрази: "Сьогодні я знаю, що ми боремось".

Відповідні записи були зроблені, коли я сиділа у підвалі, запах плісняви та гучні розмови не викликали в мене негативних почуттів. Я розуміла, щоб досягти спокою, потрібно пройти через те, що може змінити наше уявлення про просте відчуття свободи. Я думала про тільки одне: чи встигли ці люди створити життя, про яке мріяли, до того, як усвідомили свої страхи?

Війна стала частиною мого життя. Кожного тижня, навчаючись, спілкуюсь з друзями з інших країн, я думаю про відокремленість.

Чи змогли ми переконати себе змінити хід подій і стати тими, ким не хотіли бути до 24 лютого? Я прийшла до висновку, що ми маємо розвивати в собі найкращі якості, бо навчання приходить у важкі часи. Це те, що відрізняє нас — воля боротися та брати можливості, незалежно від ситуації. Ми вчимося цінувати час, любити й працювати над своїм майбутнім, навіть коли навколо панує хаос. Це не тільки про матеріальні цінності, а й про духовні завжди пам'ятаючи що вибір — це наше майбутнє.

Спогади про часи втрати голосу дали поштовх працювати над собою ще більше. Я шукала нові способи вираження, будуючи мозаїку емоцій, які тримали мене в смутку.

Ця мозаїка була моєю душею, я зрозуміла, що ми не зобов'язані слідувати соціальним очікуванням давши мені сили розв'язати внутрішні вузли, які могли б затягнутися ще сильніше, якби не усвідомлення сили й контролю над власним життям.

З мого шляху перевтілення я зрозуміла: успіх не передбачуваний.

Ми не можемо контролювати кожну ситуацію, але можемо контролювати своє ставлення до неї. Головне — не втратити свій голос і віру. Слава в житті полягає не в тому, щоб ніколи не падати, а в тому, щоб підійматися кожного разу, коли ми втрачаємо.