Троцька Уляна, 9 клас, Комунальний заклад загальної середньої освіти "Луцький ліцей №9 Луцької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Костюк Ольга Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Україна – це край, багатий культурною спадщиною, величезною природою та незламним духом її народу. Однак війна, що триває на її землях, приносить невимовний біль і страждання. Я пройшла шлях від страху до усвідомлення сили людського духу, і цей досвід змінив моє сприйняття світу.

У цьому есе я поділюся своїми переживаннями та надіями.

Перші дні війни були сповнені шоку. Світ, у якому я жила, зруйнувався. Новини, звуки сирени, сповіщення на телефоні, розмови в школі і вдома – все говорило про небезпеку. Тисяча днів насильства, травм, втрат, боротьби за життя, тривог і надій.

Війна руйнує долі, випробовує кожного з нас, змушує людей змінюватися.

Сховища замінили учням класні кімнати, повітряні тривоги – шкільні дзвінки. Для того щоб легше вижити в такий страшний час та перенести жахи війни, потрібно турботливо, ввічливо, із співчуттям ставитися один до одного, допомагати в усьому. Хоча важко це все переживати, але біль робить нас сильнішими.

Високий рівень тривожності ми стараємося контролювати.

Ми ще більше об’єдналися, щоб дати відсіч ворогові. Першими на захист країни стали наші відважні захисники – Збройні Сили України, весь наш народ. Ми ніколи не віддамо загарбникам нашу рідну, прекрасну землю.

Щоб швидше наблизити перемогу, діти, як і дорослі, займаються волонтерством. Вони відмовляються від заощаджень, заробляють кошти на ЗСУ, граючи в шахи, плетуть сітки, співають. Учнями і вчителями нашого ліцею також організовуються благодійні ярмарки, збираємо і передаємо кошти нашим захисникам.

Незламний дух нашого народу, героїзм захисників і захисниць, допомога волонтерів приближає надію на мирне майбутнє. Дякуємо ЗСУ за щоденну боротьбу, за можливість жити, працювати і навчатися!

„Назавжди в наших серцях” – це, не просто слова, а наш обов’язок перед тими, хто більше  ніколи не повернеться до рідної домівки, але залишиться жити у пам’яті кожного з нас. Тому під час хвилини мовчання, де б ми не були, повинні зупинитися і віддати шану всім героям, життя яких забрала війна. Нехай ця тиша стане символом нашої поваги та вдячності за їх жертовність, хай вічна пам’ять буде їм нагородою.

Свічечка горить, а наш народ мовчить. Світла пам’ять наших захисників дає нам силу і надалі боротися, бути єдиними, підтримувати одне одного.

За українську мову, національну ідентичність та право бути господарем на своїй землі – гинуть сини і доньки країни. Наша державна мова – символ єднання, стійкості українського народу за незалежність, це мова вільних і сміливих людей. Ціною життя наших захисників виборюємо право говорити рідною мовою, бути українцями, визначати своє майбутнє. Окупантам ніколи не вдасться знищити волю українського народу, спотворювати факти нашої історії.

Ми збудуємо найкращу у світі державу – щасливу, багату, сильну, – і будемо нею пишатися.

Мій шлях – це шлях дорослішання, наповнений болем і надією. Кожен з нас може бути маленьким світлом, яке допоможе у ці темні часи. Головне не втратити себе, не забути, ким ми є, продовжувати йти вперед.

Мир – це є фундамент, на якому будується все інше. І хоча цей шлях фізично і морально важкий, я вірю, що ми досягнемо цього заради нашої країни.

Без свободи неможливо уявити майбутнє процвітання незалежної України, щасливого дитинства, справжнього щастя та розвитку.

Попереду нас чекає злагода і свобода, це буде заслугою кожного українця, хто боровся і вірив. Тому, я йду вперед з вірою в краще майбутнє. Після незліченних днів темряви обов’язково настане світанок, і ми побачимо нашу Україну незалежною та мирною.