Яковенко Влада, 10-б клас, Полтавська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №38

Вчитель, що надихнув на написання есе —  Іванченко Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Останні мирні дні перед повномасштабною війною були надто тривожними через чисельні повідомлення в новинах та плітками між людьми про можливий наступ з боку рф. Як і кожному з нас, мені взагалі не хотілося в це вірити. На противагу цьому всьому я намагалася зберігати внутрішній спокій та здорове мислення, усвідомлюючи, що обдурюю себе. Здавалося б, 21 століття, цивілізований світ, у якому навчилися вирішувати всі конфлікти мирним шляхом, та тільки не та країна. Дивлячись на цей день з боку погоди, я б сказала, що світанок 24 лютого — це погожий, ясний світанок звичайного робочого дня, але...

Голосна телефонна розмова мами з її подругою, саме це пробудило мене того, як здавалося, звичайного ранку. Коли я вийшла зі своєї кімнати, мої батьки налякано вмикали телевізор, поглянувши, я побачила страшні кадри розбитих аеропортів наших міст, які були оповиті полум’ям і густим димом. Саме того дня я відчула нові для себе емоції, які неможливо передати. Усі рішення, які були прийняті впродовж тижня, були болючими та переломними. Першим таким кроком стало те, що

мій тато знову вирішує стати добровольцем та захищати свою країну, як і 8 років тому. Тоді мене знову заполонили до болю знайомі відчуття, коли не знаєш, чого очікувати та, ледве стримуючи сльози, дивишся, як тато збирає речі, а вже на другий день їде.

Наступним кроком, як і в більшості наших людей, було виїхати з України. Цей шлях був найскладнішим, адже тоді було майже неможливо придбати квитки.

Ми вирішили їхати з маминою сестрою та її маленьким 2 річним сином, до сусідньої країни— Польщі.

4 березня евакуаційний потяг їхав до Вінниці, а вже звідти людям доводилося чекати квитків у країну, яку обрали. Дорогою в потязі люди переживали справжнє пекло. Їм доводилося сидіти просто на підлозі з дітьми, домашніми тваринами та речами. Так як нам не вистачило зовсім ніяких місць у вагонах, ми їхали в кабіні машиніста. Неодноразово потяг зупинявся через потребу людей у медичній допомозі. Прибувши у Вінницю, ми застрягли на довгих 3 доби. Першого дня під час повітряної тривоги, сидячи у підвалі, я вперше почула звук ракет. Від стресу й відсутності сну, мені здавалося, що незабаром втрачу свідомість. Ці дні були для мене, наче в тумані.

Кордон. 23 години очікування, які закарбувалися в моїй пам’яті гулом двигунів та невпинною роботою волонтерів, що не давали нікому зголодніти. Приїхавши до Польщі, ми зупинилися в одної сім’ї, яка, на моє здивування, радо і тепло нас прийняла, а згодом допомогли мамі та тітці влаштуватися на роботу. У цей час мої думки були лише про батька й дідуся з бабусею. Це був ніби відірваний шматочок серця, який болів. Через постійну внутрішню тривогу все, чим я могла відволіктись, стали онлайн-уроки. Я так сильно поринула в них, що непомітно для себе стала вчитися на відмінно, але мені трохи заважав мій неслухняний кузен, з яким мені довелося няньчитись. Кожного дня тато старався телефонувати мамі й говорити, що з ним усе добре. Це були немов промені, які осяювали мої вічно похмурі та сірі дні.

Крізь призму тужливих днів за домівкою, ми зважилися повернутися до рідного дому. У вересні 2023 року я, нарешті, побачила свою Батьківщину. Дорогою я помітила згорівші будинки й автомобілі, а на узбіччях стояла військова техніка. Мене переповнювали емоції болю, жалю та гнітило усвідомлення того, скільки людей загинули просто так. Переступивши поріг своєї оселі, я, за два роки розлуки, нарешті відчула, що вдома. Вже через деякий час тато приїхав у довгоочікувану відпустку й ми, хоча б на короткий проміжок часу, але зібралися разом. Ці два спогади залишаються найщасливішими й до цього моменту.

Ось таким був мій шлях за 1000 днів війни.