Назаренко Євдокія, вчитель, Волноваський опорний заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Волноваської територіальної громади

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях. Який він? Це шлях розгубленості, розпачу, зневіри , приниження і все таки надії. Що таке війна знала тільки з фільмів, зі спогадів бабусі, але 24 лютого 2022 року відчула її подих , її звуки , її запахи. Зранку , цього ж дня, інформація від директора – діти до  школи не йдуть.

В голові роїлися думки: «Чому? Що сталося? Що робити? Як бути?» Але чіткої відповіді для себе не було.

Син приїхав з Волновахи і сказав, що майже всі аптеки , магазини зачинені, біля банкоматів черги , люди метушаться,  звʼ язок мобільний слабкий…І на  якусь мить життя начебто зупинилось, запанувала тиша , гнітюча, лякаюча.

Ввечері ,24 лютого, вийшла на балкон і почула якесь шипіння, рипіння, клацання не гучне, але чітке. Глянула вниз і обомліла: неподалік стояв військовий ,чужий.

Не ховаючись, він з кимось розмовляв по рації і запитував у когось із місцевих, чи є в селі українські солдати. Стало зрозуміло - рашисти   у моєму селі, на моїй землі . Все змішалось в один емоційний вузол: страх, біль, відчай,сльози. Ранок. Болюче видовище відкрилось: військові , чужі , і ворожа  техніка , багато, біля моєї багатоповерхівки і біля сусідніх, біля приватних будинків, вздовж вулиць, біля ставка, на дачах.

А вже наступного дня рашисти з нашого села Ближнє цілодобово і цілеспрямовано обстрілювали  Волноваху.

Гатили так, що здавалося, земля ось-ось вибухне і полетить в безодню. А моє життя, моїх рідних, близьких у ці дні звузилась до розмірів підвалу. Це жах: холод , морок, нестача їжі , дитячий плач , скупченість людей  і вибухи, вибухи, вибухи. У хвилини затишшя прожогом бігла в квартиру, а вона , як рідна ненька , огортала мене своїми теплими обіймами і ставало спокійніше. Заходила, щоб подивитись, чи вціліла та взяти деякі теплі  речі .

Сидячі в підвалі, чула , як на дах падають уламки, нагадуючи густе падіння камінців  на щось пласке.

А ти сидиш, вбираєш голову в плечі, щільно заплющуєш очі, чуєш гупання та калатання  свого серця  і думаєш: «Чи виживемо?» Вижили.  

А селом вже повзла чутка: рашисти окупували і Волноваху.

З тих днів ніколи не зітреться з памʼяті приниження, яке відчула особисто. Зайшов молодий рашист у квартиру зі зброєю в руках, у масці , одні палаючі ненавистю очі було видно. Вимагав документи. Показала, подививсь. А потім, тримаючи мої документи в руках, сказав: «Швидко (акцент робив на слові «швидко») називай прізвище! Називай імʼ я! Коли народилась? На кого працюєш?» І так кілька разів запитував, але в різній послідовності. Далі його ж команда : «На вихід! Будемо розбиратися».

Розібралися. Відпустили. В квартиру повернулася спустошена , зі щемливим  болем , принижена і наче фізично пошматована.

Окупація доповзла і до моєї школи , де я вчителювала до війни. Рішення не працювати було вистражданим, болісним.Через деякий час прийшла до школи забрати свої речі - і не впізнала. Замість української символіки, яскравих плакатів і стендів залишились тільки сліди. Вони зяяли , як рана і сочилися болем.

Дізналася, щоб евакуюватися, потрібно пройти фільтрацію. Капсула часу відкрилась: у ХХІ столітті 37-й рік став реальністю.

Тебе фотографують  анфас, в профіль, беруть відбитки пальців, запитують дівоче прізвище матері, адресу- все це фіксують і вносять в  «базу».  Результат : отримала аркуш в клітинку з іхньою печаткою і ключовим словом , пишу російською: «дактилоскопирован». Все.

Жити так і там вже  не змогла. І, нарешті, 12 червня ми евакуювались. Наш шлях пролягав через Росію, Європу… Зараз мешкаємо в Центральній Україні.  А в серці все одно стикаються і живуть два світи: той, мирний, і теперішній , воєнний. Згадується і сниться рідна домівка , моє Ближнє, таке близьке і таке далеке, де залишилась душа.

Але життя триває. І в ньому є місце для надії на краще, для віри в перемогу.