Моя родина жила в Луганській області в Лисичанську. Ми з дітками були вдома, а чоловік на роботі, почалися безперервні вибухи. Тварюки підбиралися з кожним днем все ближче і ближче. Життя у місті зупинилося. У місті був відсутній зв'язок, світло, вода, опалення, газ був завдяки хлопцям газової служби, які ризикуючи своїм життям ремонтували, щоб люди хоч якось могли зігрітися та поїсти, низький їм уклін. Не було води, ми топили сніг, щоб набрати питної води ходили під обстрілами на криницю.

Гуманітарну допомогу ще не давали, а якщо й давали, то це було далеко. Автобуси також не ходили. Спали на підлозі в коридорі. Дуже боялися за діток, в нас їх троє. Ми пробули вдома 42 дні, потім поїхали з міста рятуючи дітей. Нам було дуже страшно. Формувалися машинами в колони й виїхали з того пекла.

Зараз ми проживаємо в Вінницькій області в чудовому місті Жмеринка, тут дуже чудові люди. Шокувало відсутність житла та роботи. Так ми всі живемо разом, дуже тепер цінуємо кожну хвилину нашого життя. Вразили люди з чудового міста Жмеринка.