Коли починалися хвилювання в Донецьку, я навіть уявити собі не могла, що це все обернеться воєнним конфліктом завдовжки майже шість років. 

До початку воєнного конфлікту я не знала і не особливо розуміла, що таке система «Град», міномети, «Смерч». На жаль, мені, як і мільйонам моїх земляків, довелося це дізнатися. 

Не знаю, чи правильно й доречно так казати, але мені в певному сенсі пощастило, адже я жила в центрі Донецька, на Набережній, і справжні руйнування від снарядів, слава Богу, наживо майже не спостерігала. Переважно в центрі було чути тільки залпи від прильотів і запусків снарядів. Але і це залишило свій слід.

На початку воєнного конфлікту я працювала юристом в Управлінні земельних ресурсів Донецької міської ради. Дуже любила свою роботу, колектив, з яким працювала. Через початок воєнних дій багатьом довелося виїхати, але ті, хто залишився, і далі ходили на роботу.

Пам'ятаю, як одного разу до нас у будівлю на Марії Ульянової увірвалися озброєні люди й сказали, що тепер ми підкоряємося їм (хоча ми й далі працювали за українським законодавством). Це було страшно.

Нас щодня обшукували на вході/виході, щоб ми не винесли якісь документи. Так тривало до листопада 2014 року, поки в місті остаточно не встановилася «нова влада». Звісно, я не перейшла на їхній бік. І залишилася без роботи.

«Не помітили обстрілу. Звикли…»

На той час я вже звикла жити під постійні залпи снарядів. У місті лише іноді було тихо.

Ті, хто провів весь час у Донецьку, нікуди не виїжджаючи, виділялися на тлі тих, хто початок воєнного конфлікту провів на мирній території. Я пам'ятаю, як у серпні 2014 року був мінометний обстріл Лікарні імені Калініна, яка розташовувалася недалеко від мого будинку.

І лише сусіди з нашого під'їзду, які тільки повернулися в місто, нам вказали на це. Вони від незвичного страху спустилися в загальнобудинковий підвал, щоб перечекати обстріл. А ми жили так не один місяць, і почуття страху у нас притупилося.

А ще я пам'ятаю, як ми заклеювали всі вікна скотчем, щоб вони не розлетілися на дрібні осколки від вибуху. «Тривожна валіза» стояла в мене у кімнаті, щоб захопити її в разі вимушеної евакуації. 

Моє місто – місто мільйона троянд – влітку 2014 року, здавалося, померло. Людей на вулицях майже не було. Дорогу можна було переходити, не озираючись на всі боки, тому що машини майже не їздили.

19 січня 2015 року. Водохреща. Цього дня я з мамою, як завжди, пішла святити воду до храму на вулиці Артема. Ще з ночі місто почало здригатися від потужних залпів, у кожному районі було неспокійно.

«Найкращий подарунок на день народження – щоб снаряд пролетів повз»

20 січня мій день народження. Я народилася о 00.10, тому завжди не сплю в цей час. Але 20 січня 2015 року за всього бажання заснути зробити цього не змогла. Такий сильний обстріл міста був, вікна дзвеніли, серце билося прискорено, і думки тільки про одне: щоб у твій будинок не прилетів снаряд. І це найкращий подарунок на день народження – твій будинок цілий, рідні живі та здорові.

2 лютого мені довелося виїхати з рідного міста. Я до останнього не хотіла покидати Донецьк. Вірила, що незабаром усе налагодиться. 

До цього моменту майже всі мої друзі вже виїхали в мирні міста і почали там будувати своє життя. Мій рідний брат зі своєю дружиною в липні 2015 виїхав до Харкова. Спочатку вони жили у родичів, а згодом придбали власне житло. Відтоді мій брат не був удома. 

Ніколи не забуду день, коли покинула своє місто. Я ридала, збираючи речі. Уранці, коли я з батьками вантажила речі в машину, мій собака почав скиглити й плакати. Щоб вийти з квартири, його довелося закрити в кімнаті, оскільки собака не давав вийти. Від цього серце ще більше щеміло. 

Усю дорогу до Запоріжжя я плакала. Пам'ятаю, як на блокпосту на Богатирі військові мене запитували, чи все у мене гаразд, а я тільки усміхнулася крізь сльози. 

Приїхавши до Запоріжжя, думала, що пробуду тут пів року і повернуся додому. Але 2 лютого 2020-го виповнилося п'ять років, як я тут живу. І я не знаю, скільки ще доведеться тут жити. І це найстрашніше. Виїхавши з дому, я ще більше зрозуміла, який чудовий у нас Донецьк. У моєму місті все упорядковано, облагороджено. Чого, на жаль, не скажеш про інші міста України.

«Клеймо "донецька" приліпилося надовго»

Перші місяці життя в Запоріжжі були складними. Поруч немає друзів і рідних. А через мою прописку багато хто вважав мене, м'яко кажучи, не такою, як усі. 

Я стояла на обліку в центрі зайнятості. Пам'ятаю, у травні 2015 року мене скерували на співбесіду до одного з управлінь районної ради. Якраз за моїм профілем, я ж три роки пропрацювала в Донецькій міській раді. Але мій досвід і знання стали нецікаві після того, як дізналися, що я з Донецька. Мені прямо сказали: «Ми вам нічого не говорили, але з вашою пропискою ми вас не візьмемо». 

З такими проблемами зіткнувся, напевно, кожен житель Донбасу, який виїхав на мирну територію. Це дуже сумно, адже суспільство почепило на нас клеймо необґрунтовано, надивившись телевізор. 

У червні 2015 року я почала працювати в ТОВ, яке після початку воєнних дій переїхало до Запоріжжя. І для мене це стало свого роду полегшенням перебування далеко від дому, оскільки в компанії працювали на той момент 90% тих, хто приїхав разом із компанією з Донецька. А хто, як не земляк, знайде з тобою спільні теми, зрозуміє твої проблеми та складнощі «донецького»? 

«Вірю, що мій рідний Донецьк наповниться щастям»

Найстрашніший наслідок воєнного конфлікту для мене в тому, що мої рідні та друзі тепер живуть у різних містах і навіть країнах. Немає звичного спілкування, зустрічей. Тепер, щоб побачити батьків, мені доводиться долати блокпости, черги, перевірки документів, речей, іноді й допити – навіщо і куди їду. 

Я не можу поїхати до рідних у будь-який момент, коли захочу, оскільки цей шлях займає дуже багато часу. І я щодня переживаю, щоб вони були живі й здорові, адже на відстані я не зможу допомогти.

Щоразу, коли бачу вулиці Донецька, мене переповнюють сльози щастя, але й водночас великого болю від того, що в мій дім прийшла така біда завдовжки вже майже в шість років.