«Це був кошмар, діти кричали в автобусі»

Після обстрілу Мар’їнки квартира Раїси Миколаївни згоріла. Довелося поневірятися санаторіями й пожити в непривітної рідні. Налагоджений разом із сином побут зник, коли в Сергія стався інсульт. Двоє хворих виживають без каналізації та води в надії на допомогу інших людей.

Життя в нас було звичайне. Найголовніше – мирне, спокійне, з прогнозами хорошими. Мені зараз 82 роки, а тоді було 75. Я хворіла тоді, погано ходила, але все було нормально.

... Це було 11 липня 2014 року вночі (10-го в мене день народження). Я ходила ночувати до родичів, у яких є підвал. Ми бачили, як літали ці кулі – снаряди. Це була Костянтинівка – Антонівка за 15 км від нас. Була перестрілка, ми бачили все, молилися Богу, щоб все обійшлося. Не вірилося до останньої миті, а коли це сталося, був жах.

Мар’їнку бомбили, все тремтіло, будинок тремтів, скло летіло. Я була сама, син саме поїхав у відпустку. У мене була сумка з документами та все.

Я вийшла на вулицю, моя квартира горіла. Майже у всіх квартирах було вибите скло, у мене хвилею були знесені балконні двері. Люди кричали, вискакували, усі втекли з будинку. Залишилося лише двоє старих: я і ще одна сусідка з четвертого поверху.

Жах тривав. Мар’їнка горіла. Ми вийшли з притулку біля лікарні недалеко. Я погано ходжу, і мене сусідка тягла майже на собі. Там були люди, під’їжджали поранені до автобусу. Це був кошмар, люди кричали, діти кричали в автобусі. Тремтіла вся земля.

Я змушена була тікати. Я потрапила в одне бомбосховище, потім у друге, а потім мене вивезли в Донецьк. Там я була в якомусь санаторії 10 днів, поки молодший син мене не знайшов через морги, лікарні, комендатуру.

Син забрав мене й відправив до родичів у Бєлгород, а там було життя ще гірше. Ніхто мене не чекав, ставилися до мене дуже строго. Я повернулася до Мар’їнки, хоча там взагалі неможливо було жити – в квартирі все пропахло димом і гаром.

Потім у Кураховому мені зняли поганеньку квартиру. Загалом, я мучилася, поки через два роки син не повернувся з Бєлгорода, і ми переїхали до Мар’їнки.

Я була в дуже поганому стані, син за мною доглядав. Я майже постійно лежу, ходжу на кухню. А в сина 12 березня стався інсульт. Його привезли десять днів тому додому, ліва сторона віднята, ходить погано. За ним потрібен догляд, а я сама така...

У квартирі немає ні каналізації, ні води, тому що під нами ніхто не живе, водопровід треба робити через перший поверх, а в мене — другий. Син носив воду відрами. Буде служба приходити колись. Може, через місяць, може, раніше, не знаю. А тепер сусіди допомагають. На майданчику одна сусідка залишилася.

Ось у такому стані ми зараз перебуваємо. У мене були «гробові гроші», які збирала по копієчці, адже думала, що не витримаю. Усе це вже витратили на ліки мої й Сергія.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/