Волинець Дар’я, 15 років

учениця 10 класу Комунального закладу «Дашковецький ліцей Якушинецької сільської ради Вінницької області»

Учитель Буткалюк Валентина Іванівна

Війна. Моя мрія

Бездонними блакитними очима небо вдивляється у моє село. Зупиняє погляд на ошатних оселях, закутаних в прохолодну тінь яблуневих садів, звертає увагу на різнобарвну ковдру пшеничних, кукурудзяних, гречаних, горохових та житніх полів, примружується від задоволення, спостерігаючи за юрбами дітей, які поспішають до школи.             

Село – жива купель, занурившись в яку, людина зцілює душу. І ось я, Даша Волинець, півтора десятка років тому з’явилася на світ, підростала, гартуючи себе фізично, духовно, формуючись у людину. Ті, хто опікувався мною, допомогли зрозуміти цінності життя. В результаті найважливішими для мене стали три речі: любов, свобода, гуманність.         

Я росла, а небо супроводжувало мене то лагідними сонячними промінчиками, то гуркотом грому з проливним дощем, то хмарними куполами, то веселкою у смугастій піжамі…А ще воно дарувало мені найулюбленішу пору – зиму. Притрушувало сніжком, рум’янило щічки і благословляло на Різдво – дні любові і всепрощення. Як же мені було добре, коли вся родина єдналася навколо куті на столі! Як добре… Проте саме взимку мій світ було зруйновано…

Лютий дві тисячі двадцять другого року був не дуже сердитим. Злим і жорстоким виявився диктатор сусідньої країни, який, наче мультяшний монстр зненацька вчепився своєю кістлявою рукою до красуні України, зі злобою і ненавистю бажаючи смерті цій вродливій, вольнолюбивій, гордій і незалежній державі. Грізне, наче вибух, слово «війна» гірким набатом видзвонює вже понад 600 днів і ночей…  

Я пам’ятаю початок. Ще не ранок, але вже й не ніч. Ще поспати б, однак Україна проснулася від страшних кровавих вибухів. Прокинулася і я. Навіть не підозрювала, як за лічені хвилини зруйнується весь мій світ.

Телефон не випускала з рук. Безліч повідомлень – усі перечитувалися. Телевізор увімкнений. Страшні новини не давали спокою. А далі – вибухи, повітряні тривоги, перехід школи в онлайн-режим…

Одного разу бачила, як батько розмовляв з кимось по телефону. Він стояв спиною до мене, але я відчувала, якою міцною була його стривоженість. Хотіла піти, та зупинили слова татуся: «Небо палає вогнем». Я підійшла до вікна – і не впізнала таку раніше рідну синьооку, безмежну глибінь. Здавалося, якби я стояла на даху свого будинку, то змогла б торкнутися цієї пожежі…

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року небо посивіло. Я зрозуміла, що воно готувалося покрити свою голову чорною хустиною перших втрат. Його обличчя вмивалося слізьми, а тіло боліло глибокими ранами. І це мене дуже лякало.

З початком війни моя родина залишилася вдома. Страх штовхав не на втечу, а на згуртованість, причетність до найнеобхіднішого. Усією сім’єю ми доєдналися до односельців, які просили «помочі» у неба і бралися до роботи: пекли, варили, плели маскувальні сітки, зносили продукти та одяг, збирали кошти, шукали парафін для окопних свічок і виготовляли їх, возили гостинці і засоби гігієни пораненим… Моя думка працювала невпинно, аналізуючи, шукаючи відповіді, розмірковуючи про все, що відбувалося. Десь з глибини виринали поетичні рядки: «Я була тоді з моїм народом…»

У холодні зимові вечори, коли світло безперестанку вимикали, коли ні Інтернет, ні телебачення «не могли розповісти про ситуацію», я все одно намагалася добре навчатися. Розуміла: коли країна у біді, варто гартувати і тіло, і мозок. А коли в селі з’явилися перші переселенці, разом із ровесниками влаштувала пункт добрих справ, де люди, які втратили дім, могли знайти допомогу, підтримку, спілкування.

Якось подивилася художній фільм «Юрик». Це воєнна драма українського режисера Олександра Тіменка  за ідеєю Валентини Руденко. В ньому – історія хлопчика, який крізь пекло «рашистської» окупації пробирався до кордону, а потім – до Прибалтики. Там були родичі. Ще там був мир, значить, життя і майбутнє. А в рідному місті залишилися матір з бабусею і три могили: таткова, дідусева і сестриччина. Рука ката вбила цих людей… О небеса, як я ридала, переглядаючи стрічку! Вулканічною лавою текли сльози, вирували емоції, а почуття ненависті до ворога і поваги до міці нашого українського духу перепліталися і додавали впевненості: ми переможемо!

… Коли бурштинове намисто зірок підморгує мені з чорного полотнища нічного одягу небес, я отримую багато позитивної енергії – такої, яка вселяє надію, підживлює віру, додає сил жити, рухатися вперед, не панікувати, робити все, що можу, аби наблизити той день, про який мріють міліони українців…