Бондарь Вікторія

Кам’янець-Подільський ліцей №10

Вчитель, що надихнув: Людкевич Яна Андріївна

Війна. Моя історія

Війна. Таке страшне слово. Але з 24 лютого 2022 року воно зі мною постійно, кожну хвилину.

Я звичайна дівчинка Вікторія. Мені 12 років. В мене було звичайне життя: школа, гуртки, друзі, родина. Але в одну мить усе змінилось. Чому?! Чому прийшли ці російські вбивці?! Я не знаходжу відповідей.

24 лютого о 5 ранку ми з братом прокинулись від розмови між батьками. Мати говорила: «За що? Тільки почали нормально жити!». Я одразу все зрозуміла…

Історія повторюється. 2014 року ми переїхали з Криму, міста Євпаторії, в Херсон, бо прийшли окупанти. Ми були ще маленькі, та все ж у пам’яті залишився переїзд, доба на «пропускному пункті», який звели росіяни. Але ми виїхали до України! Це було головне.

Батьки придбали старенький будинок у Корабельному районі Херсону. Почалось нове життя. Потихеньку ми робили у будинку ремонт. Здавалось, все тепер позаду!

На початок повномасштабної війни Херсон став для нас рідним містом. Батько завершив ремонт будинку, мати знайшла роботу, брат вступив до ліцею. Мрії почали збуватись! А потім… Окупація! Страх, розпач, дефіцит продуктів, великі черги, хаос. Як вибратись?

Нескінченні, жахливі 9 місяців. Закінчувались запаси їжі. Батько не виходив з дому, бо його одразу вбили би або забрали у полон. Багато чоловіків вивозили з чорними мішками на голові, - їх досі шукають рідні.

Для мене найстрашніший випадок був у вересні 2022 року. Затіявши «референдум», російські солдати їздили вулицями на танках та заходили у кожну домівку. Вивозили чоловіків, виносили цінності, шукали зброю, гвалтували жінок та дітей: силою змушували усіх голосувати за росію. До нашого будинку теж дійшла черга. Окупанти приїхали за батьком на танку.

Я обережно виглянула: дуло російського танка було спрямоване у моє вікно. Військових було багато, усі озброєні. Було дуже страшно. У мами піднявся тиск, схопило серце. Батько чекав за дверима, щоб хоча б стримати їх на певний час...

Але обійшлося. Подумали, що нас немає вдома, і більше не приїжджали.

Далі був важкий жовтень. Місяць без світла, води, інтернету. Ми зовсім нічого не знали, що відбувається. Увечері запалювали свічки, вдень ми з братом та мамою під обстрілами ходили на річку по воду. Магазини не працювали, продукти не завозили. Батько побудував пічку прямо у залі, щоб ми могли грітись та готувати їжу. «Попереду ж зима, - казав він, - діти змерзнуть…». Щоб зарядити телефон, треба було їхати в інший кінець міста та на вулиці, за гроші, заряджати від генератору. Ми не знали ніяких новин. Ми з братом не мали змогли навчатись.

11 листопада 2022 року: не забуду цей день! Увечері мати з братом приїхали з міста щасливі та зі сльозами на очах. В руках у мами був український прапор! Я все зрозуміла - українські військові звільнили рідненький Херсон! Нарешті все буде добре!...

Покидаючи місто, російські солдати пограбували церкви, музеї, навчальні заклади, магазини… Нічого не залишали після себе, наче саранча.  Світла, води не було. Але ми раділи, що більше немає окупантів! На вулицях міста розпочались ремонти.

О 06:52 ранку 22 листопада 2022 року я прокинулась від гучних вибухів. Батько забіг до нас з братом, він наказав падати на підлогу та повзти у коридор. Там сиділа мама та плакала.

Вікна вилетіли, двері вивернуло, дах посікло, стіни потріскались. Мій брат отримав контузію і перестав чути на ліве вухо.

26 листопада я, брат та мама виїхали евакуаційним потягом до Хмельницької області. Батько залишився у Херсоні, він ремонтує бомбосховища. Він обіцяв мені відремонтувати і наш будинок. Але 6 червня, внаслідок підриву ГЕС, наш будинок повністю затонув.

Мені немає куди повертатись. Мама каже, що все її життя потонуло…

Спочатку ми проживали в селі, а нещодавно переїхали до Кам’янця-Подільського. Це дуже світле, гарне місто. Я нарешті пішла навчатись до звичайної школи. В мене знову з’явились друзі. Але Херсон болить мені назавжди. А ще я дуже сумую за батьком.

Коли скінчиться ця клята війна?! Я вірю в те, що ми, українці, вистоїмо мужньо у цій боротьбі. Скільки зламаних доль, болю, втрат! Скільки дітей залишились без дитинства. Історія кожного українця була переписана війною. І моя історія – не виняток…