Зубцова Валерія, 17 років
Козирський ліцей Радсадівської сільської ради, Миколаївська область, 11 клас
Вчителька, що надихнула на написання есе - Мацокіна Оксана Олександрівна
Есе: «Війна. Моя історія»
Спричинена останніми майже двома роками чуйність до несправедливості цього світу породила глибоку ненависть, мовчазну озлобленість, утворила величезну, кровоточиву при будь-якому нагадуванні рану, яка, як мені здається, ніколи не зможе зажити.
Я витончена внутрішньо, прекрасна зовні і розумна до самих надр свого власного і неповторного розуму, який любить грати зі мною злий жарт.
З 18 лютого 2023 року – в цей день мобілізували батька – я часто думаю, обмірковую саме бажання дійти суті і навчитися протистояти.
А ні, заждіть, не навчитися, а вже цим бути, а не просто й даремно – здаватися. Голос суворої воєнної хандри любить шепотіти мені, таким чином нагадуючи про себе:
– Хто ж підрізав твої крила, дівчинко? Твоєї родини?..
Я мовчу, в гнітючій тиші відчуваючи, як по фарфоровій, ледь рум’яній щоці, неквапливо біжить сльоза.
Я намагаюся втерти цю сльозу, але рука в цей момент не здригається, ніби моє нутро вперше дозволило мені цю слабкість.
Розум голосом тата шепотить, щоб я не сміла, підняла руку і героїчно змахнула цю солону, їдку краплю до біса. Душа ж мовить протилежне – таке незвичне, небезпечне та вразливе. Душа хоче плакати, проливати злі, горючі сльози щоразу. За свідомі обстріли цивільної інфраструктури українських міст і гуманітарних коридорів, проводження масових розстрілів на захоплених територіях чи примушення українських громадян до служби в російській армії. За свавільні вбивства і катування цивільних, ґвалтування жінок і дітей, розстріли лікарів, священнослужителів і журналістів. За відсутність води, їжі, ліків та електроенергії в оточених або захоплених Росією містах. За обстріл продуктових баз, шкіл, лікарень, заборону в’їзду гуманітарних конвоїв, позбавлення цілих регіонів зв’язку з рештою світу і доведення їх до гуманітарної катастрофи… Вона щиро хоче плакати і шукати комфортної втіхи небезпечної повсякденності.
Виховане батьком блискуче вміння триматися займає гідне і почесне місце в моєму характері, щоразу міцно хапаючи за руку, не дозволяючи поринути у темряві, бо: «Ангелам не личить, навіть таким, як ти, доню, – занепалим».
Засинаючи, я часто бачу картини, різного роду, ловлю натхнений зв’язок свого розуму та його неспокійного внутрішнього світу – підсвідомості.
Сон щедро дарує спокій, іноді зраджуючи мене, підставляючи та пропонуючи не зовсім бажані мені картини.
І тоді я знайшла порятунок душі в самій наявності її та вмінні помічати прекрасне наперекір всьому.
Я ненавиджу останні два літа. Вони не несли з собою армію ідей найрізноманітніших, чудес найнезвичайніших, оптимізму найяскравішого. Це не моя історія, хоч і в диво я вірю і щиро його хочу.
Втомлена, сувора остання осінь, погрозивши літу, взяла мене під свою опіку, відігріла моє серце, намагаючись зцілити поранену душу. Королева листопаду дбайливо витягнула уламки з самих глибин, ніжно обробляючи шрами, які вилікував приїхавший у першу відпустку мобілізований тато. Він залишив це право собі, попередивши, що зламає ворога, якщо той посіє там ще хоч один уламок.
Я прийняла свою непросту долю невичерпної життєвої сили та сталевої волі, відпускаючи від себе подалі власну жалість, яка часто має намір взяти мене у свої обійми. Але я непохитна, лише іноді, здаючись у цей болісний і солодкий полон гарячими неспокійними ночами.
Тому що пам’ять – єдине, що є по-справжньому. Скупчені за життя «до» барахло і скарб всередині, які родина стрімко не втратить. Бо без пам’яті жити не можна, як без ґрунту під ногами. Інакше впадемо, впадемо, впадемо.
І моя історія від її вступу «що на мене чекає?» зараз пишеться війною у її періоді «летіти, не дивлячись ні на що». У людей не залишилось жодної краплі співчуття. Хіба вони розуміють, як лякає ця порожнеча всередині? Але ми пам’ятаємо щось важливе і такі щасливі в такий нещасливий час. Скоро ворога затисне, як між гробових плит, темрява минулого та майбутнього. А ми будемо бажати любові.
.png "Імена")
