В селі під Ізюмом мене перший час гнітила жахаюча тиша. Я зателефонувала сестрі, мовляв, я більше не можу, я їду назад. Сестра трішки насварила і сказала, щоб я підготувала до зими сад. Утеплила. А також пройшла і засняла для домашнього архіву те, що лишилося від села. Бо місцеві чиновники почали розповідати, що село не було в окупації.

Ходити розбитим селом жахливо, в пам'яті випливають спогади вибухів і в вухах звучить свист летючого в тебе снаряду. Емоційний стан практично на нулі, тяжка депресія. Місце удару нестерпно болить і сильно посилюються і ускладнюються симптоми контузії.

Їдеш в Балаклію - потрапляєш під обстріл. Поцілили не в саме місто, а в інфраструктуру трохи поодаль. Через повітряну тривогу не вдається нічого зробити. У мами істерика. І стан з депресією стає ще гіршим.

Порпаєшся в саду, чуєш далекий гул вертольота, і починається панічна атака. Ледве приводиш себе до тями. Уже на торбах. Зпакував і відправив до дітей декілька посилок. Єдине, що тримає в селі, не весь сад утеплений.

В верхньому саду знайшли дивну штуку, викликали саперів. Повідомили, що то фосфорний запальник на парашуті, і нам пощастило, що потрапило в сад, а не в хату. Бо вигорівби весь двір. А так хоча б дрова, що лишилися, батько забрав в грубу, топе і ще розбирає хату на дрова. А якби в хату запальник втрапив, батько і зимувати в селі не зміг.

Город вигорів весь, ніколи такого не було, щоб я ніякого урожаю не зібрала. Сад дуже постраждав, є дерева, які і від кореня не відростають. А є такі, що відходять від кореня. Садили персик, причеплений на корінь абрикоси або сливи. Після того пекла, що влаштували окупанти, відростають саме абрикоси і сливи дички. Та хай хоч дички ростуть.

Одного дня нерви уже на грані – тиша аж дзвенить. І тут – сонечко, недалеко цвірінькнув самотній горобець. Я випросталася і поглянула довкола. І побачила, як один сусід із дружиною розбирають цеглини на розбитому сараї. Інший сусід пиляє ручною пилкою перебите навпіл деревце. По сусідній вулиці ще один сусід поволік на смітник будівельне сміття. І мені полегшало.

Я зрозуміла, що це не мертва тяжка тиша. Це робоча тиша. Всі просто мовчки працюють. Кожен своє. Головний біль почав потихеньку відступати і стало веселіше. Пурхнула синичка тихо, мовчки. Але мені на радість.

Я докутала сад і поїхала до дітей. Тут діти, коти, качки, коза. Сумувати ніколи. Я на другий день поїхала в банк в місто уже в Чернігівській області, а коли повернулася додому, то виявила сюрприз від сестри – замість однієї кози в сараї стоїть уже дві. Сестра довго сміялася з моєї реакції.

Депресія минула і голова майже не болить. Слава Україні!

Катерина, Ізюмський район.

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.