У нас усе на місяць раніше почалося. Слов’янськ, Краматорськ – усе в той бік рухалося, а ми від них недалеко. 5 травня я вже була поранена. Був обстріл, розірвалося три снаряди. Один за двором, другий у сусідів у городі. А я вийшла погукати племінника їсти, і в нього також влучило. Але з ним усе добре. Він із чоловіком і зараз там живе в підвалі.

Мене поранило осколком у стегно і в голову. Мене вивезли в Бахмут, потім у Дніпро, в лікарню ім. Мечнікова. Дівчина, яка лежала зі мною в палаті, забрала до себе на квартиру. А зараз я переїжджаю в гуртожиток. 

На початку дуже важко було, але дівчинка ця мені допомогла, а потім оформила для мене гуманітарну допомогу.

Переживаю за чоловіка. Я додому двічі їздила. Там, звісно, страшно дуже. А тут життя яке? У гуртожитку пічка, як у 60-ті роки… Мені вже 69, але я сильна, і в мене підтримка рідних велика – ось так і переживаю це все.

Я мрію, щоб не стріляли, щоб усі були живі та мешкали у своїх домах. Я спілкуюся з родичами, з друзями, і всі хочуть додому. Але ж вони не знають, що там відбувається. Я туди їздила - туди вже неможливо повернутися. Там нічого не відновлять. Кожен дім у місті або розбитий, або згорілий, чорний. У нас кухня повністю обвалилася, і так – майже кожен дім. А є й такі, де навіть фундаменту не залишилося.