В перший день війни у нас було спокійно, але ми чули вибухи. Потім через село почали рухатися колони, і ми сиділи в будинку, щоб нас менше бачили. Дивилися на колони, і було страшно. Коли до нас заселялися російські солдати, то було також дуже страшно. Думали, що нас уже й не визволять, бо було дуже багато росіян та їхньої техніки. Але ми чекали.

Ми звикли запасатися продуктами, тож нам їх вистачало, і ліки були. Світла не було, а оскільки в нас водонапірні вежі працювали від світла, то не було і води. 

Ми десять місяців просиділи без електрики. Купували дизель і накачували воду у вежу.

Рідні роз’їхалися, і зараз, на жаль, не всі повернулися. Є родичі, які виїхали за кордон, ми вже більше року не бачилися.

Наше визволення сталось несподівано. У нас не було зв’язку, інтернету. І коли 10 числа звільнили Снігурівку, ми не думали, що 11-го вже й нас звільнять. ЗСУ були в нас у селі, і ми так плакали від щастя, що цього не передати словами!

Я навіть не знаю, коли ця вся війна скінчиться, але будемо сподіватися, що дуже скоро. Майбутнє бачу світлим і без війни.