Я з Краматорська. В 2014 році не виїжджала. Ми бігали в підвал. Убило хлопця, поки ми сиділи в підвалі. Але тоді швидко все пройшло і не було так лячно. А зараз страшно, весь час думаємо, аби не прибило.

У моїх дорослих дітей-двійнят 23 лютого день народження. Вони пообіцяли, що наступного дня прийдуть, бо я хворію, нікуди не їжджу. Встала раненько, думала, приготую щось на стіл, а воно як шарахне! І оце як гахнуло, то сусідка сказала, що війна. Побігли ми в підвал, там сиділи.

У такому віці все шокує. Спочатку затихне, а потім знову - обстріл. У куті сиджу і Богу молюся.

Згодом мене забрали в Павлоград. Родина нормально, а я не спала ночами, бо хотіла до Краматорська, у свою квартиру. Приїхала у травні, здається. У мене цукровий діабет, анемія. Я в лікарні лежала, мені кров вливали. 

Сусіди в мене добрі, допомагають: гуманітарку отримують, хліб приносять. Усе гаразд, слава Богу. Зараз дають допомогу гуманітарну, тому з їжею все добре. Опалення дали. Молимося, щоб гірше не стало. Дивлюся новини і плачу, бо нерви не витримують.

Переживаю за кожного солдата, плачу. Шкода хлопців і дівчат, діток. Усі страждають. 

Діти виїхали в Німеччину, бо онуки малі, їх потрібно рятувати. Хворіють. А що ми зробимо? Раніше батьки казали: «Війна кінчилася, тепер головне, щоб хліб був». А тепер хліб є, а життя нема...

Сподіваюся на наших солдатів, на те, що визволять нас від «русского мира». Я думаю, що буде наша перемога. Коли – не знаю. Але це буде швидше, якщо нам будуть допомагати західні товариші. Майбутнє має бути в онуків і правнуків, і не тільки в моїх, а в усіх.