Резнік Олександр Вадимович, Харківський ліцей №141, м. Харків, Харківська область
У конкурсі есе "Один день" його робота зайняла 3 місце
Ранок. Я прокидаюсь і чомусь не бачу сонця. Так дивно, бо моя кімната найсвітліша в домі. І тут згадую, що матуся якось дуже стурбовано розбудила мене серед ночі та наказала взяти з собою подушку, ковдру й улюблену іграшку та спускатися до підвалу. Чому так темно?
Ми всі разом тут: батьки на надувному матраці, сестра поруч і я- чутно тільки якийсь шум та лай наших собак. Це начебто якась пригода - сидіти всім разом у котельній та підвалі. Батько навіть постелив старий килим, щоб ми могли гратись на підлозі в котельній, мати принесла води, чайник, посуд із кухні, щоб пили чай та могли поїсти.
Перший поверх будинку та підвал вже потихеньку перетворився на «сховище»: тут вже наші книжки, іграшки, деякі продукти, ліки про всяк випадок та найголовніша «тривожна валіза», у яку мама поклала всі важливі документи.
На ранок все трішки стихло, і ми йдемо до бабусі та до крамниці. Мама боїться залишати нас удома, і тому ми завжди разом. Усе здається таким, як завжди, але щось якось не так. По вулиці часто їздять військові машини, і чомусь це не дуже радісно. У декількох районах міста вже немає світла, але вода ще є, крамниці працюють, хоч і не до вечора...
Такий гарний літній день, усе гаразд: сяє сонечко , ми вже йдемо додому, але раптом починає щось дуже гриміти. Налякана мама каже швидше бігти додому. Наш будинок - міцний, і там не страшно, але все ж ми не вільні бути там, де заманеться, і не можемо робити те, що побажаємо, бо треба бути обережними.
Ми майже звикли до цього гуркоту. Люди всі прислухаються: гримить чи свистить, і тоді розуміють – бігти або лягати.
Кожен день надходять якісь новини, батьки обговорюють їх без нас, але ми розуміємо, що не все гаразд. Декілька моїх друзів поїхали, у знайомих постраждало житло…
Це почалося ще навесні, коли на вулицях з’явились якісь люди в камуфляжі, коли заборонили останній дзвоник у школах, а ми класом не змогли піти ані до кав'ярні, ані до парку чи на пікнік, коли батьки перестали дозволяти виходить самостійно на вулицю, коли пролітав літак…
Ми повернулись додому, усе стихло ,зовсім не хочеться сидіти в хаті, тому йдемо купатись до басейну, що стоїть у дворі. Мати каже, що треба ще вишню обірвати, бо неможна просто сидіти і чекати - треба щось робити. Тож ми домовляємось, що після басейну - відразу на вишню.
Обожнюю плескатись із сестрою в басейні в спеку. Завжди кажемо батькам, що ми ще трішечки, ще хвилиночку…
І тут раптом мати біжить із кухні з величезними очима і кричить: «Хутко! Мерщій! Виходьте! Швидко в будинок!». Мені здається, що ніколи ще не бачив її такою наляканою, ніколи.
Вона намагається нас заспокоїти, але її стан, її голос та те, що вона майже викинула нас із басейну свідчать про протилежне. Знову гуркіт гармат, зовсім близько чутно, як вибухає граната, і мамі вже зовсім не до тих вишень. Ми знову прислухаємось, а мама все не може додзвонитись до батька. Наш собака ховається в будці і відмовляється виходити.
Такий собі був спекотний літній день 2014 року...Колись задушливих літніх днів було багато, але саме тоді мама почала пакувати валізи…
Дитинство скінчилося, світ змінився, почалася війна. Можете називати це тимчасово окупованими територіями, АТО, але в мене вкрали мир, спокій, друзів, щастя. Це ОДИН день, який перевернув свідомість, змінив життя.
.png "Імена")
