Жителька Малої Токмачки та її син пережили стрес від зміни місць перебування, вимушеного переселення та поставленого на паузу життя

Перший день війни… Я була у своїх батьків впродовж двох місяців, збиралася на роботу. Перші декілька днів було все добре,  але з 3 березня місто було в окупації, були прильоти, вибухи, сирени.  

У місті буквально через днів п’ять після початку окупації були розграбовані магазини, аптеки, нічого не працювало.

Я перебувала у відпустці. У мене маленька дитина. Чоловіка на роботі не було, я приїхала з дитиною до батьків. Потім закінчилася відпустка і я вийшла на службу. Батьки залишилися вдома, я виїхала з сином.

Війна вплинула на нас усіх. По-перше, це стрес для дитини, яка змінює не одне місце проживання  і не розуміє, чому це так. Проситься додому, але дому вже немає. Психологічно всім важко.

Були й труднощі: ми попали під один обстріл, вибухи від нас були буквально за 500 метрів, але ми проїхали нормально.

Я виїжджала з сином, йому п’ять років. На той час були вже перекриті виїзди, своїм транспортом не можна було виїхати. Ми платили гроші перевізникам і проїжджали з ними.

Зараз наше життя, мабуть, стоїть на паузі. Живемо одним днем і не знаємо, що буде завтра. Я люблю вишивати, навіть будучи в окупації, я знайшла людину, яка продавала до війни бісер. Я купувала бісер і вишивала, і це мене заспокоювало.

Війна продовжується, і ти не можеш планувати свій завтрашній день. Я не знаю, коли закінчиться війна. Усім хочеться, щоб її вже не було. Хотілось, щоб закінчилася до початку зими, хочеться побачити батьків.