Тетяна забрала доньку і поїхала з Лисичанська, коли поряд з ними вибухнув п’ятиповерховий будинок

Мені 37 років. Старша донька заміжня, меншій дев’ять років. Я маю інвалідність  після аварії, майже не бачу.

Ми прокинулися 24 лютого, я почала збирати доньку до школи, як завжди. Зателефонували знайомі з Харкова і сказали, що починається щось погане, – дитину відпускати на навчання не можна. Ми жили на п’ятому поверсі і з 24 лютого по 30 березня вимушені були сидіти у підвалі.

Більше місяця ми були без світла, три місяці - без води. Питну воду ми брали з криниці, технічну – на станції МНС. Чекали, коли обстріли стихали і ходили набирати. Було тяжко: ні покупатися, ні попрати, ні приготувати. Я не могла навіть подумати, що ми так будемо жити.

З їжею було важко: більшість магазинів не працювали, а в решті ціни були захмарні.

Коли розбили п’ятиповерховий будинок поряд з нами, ми пережили щось страшне. Нас відкинуло вибуховою хвилею, дитина дуже злякалася. Перші 15 хвилин ми не могли з неї витягнути ні слова, потім вона почала дуже плакати. А коли заговорила, то стала заїкатися. Я зрозуміла, що потрібно виїжджати. Зібрала дитину, і ми виїхали спочатку у Костянтинівку, потім в Тернопіль. Зараз ми в Дніпрі.

Я, моя дитина і подруга досі боїмося гучних звуків. Нас лякають навіть звуки метро. Коли трамвай їде, нас всіх трусить і хочеться сховатися. Дуже тяжко з цим боротися. Коли починає лунати сирена в Дніпрі, ми стоїмо в коридорі вдягнені, взуті та з документами – на випадок, якщо доведеться тікати.

Я дуже сподіваюся, що в кінці літа ми повернемося додому й будемо відбудовувати своє місто та свою країну. У мене й досі перед очима стоїть мій Лисичанськ, чорний і згорілий. Я прожила в ньому ціле життя, боляче бачити його розбитим.