Війна зруйнувала повністю наше життя, вимушені були покинути рідне місто і скитатися по різним містам України, залишилися без роботи, речей і квартири, рідних і друзів. Війна перекреслила все життя не тільки нашої родини.

В перший день повномасштабного вторгнення ми перебували в м. Світлодарськ Донецької області (населений пункт з 2015 року знаходився на лінії розмежування). З 2015 року моя дитина вже знала, що таке війна, коли всі не бачили, або не хотіли признавати, яке жахіття відбувається в населених пунктах Донецької області, руйнування, насилля і агресія з боку росії. Моя дитина пів свого життя провела в підвалах під час обстрілів. Бачила руйнування улюбленої школи, дома культури, будинків.

Найстрашніший день був в 2015, коли скидали бомби по мирним містам Донеччини з російських літаків, коли всі мирно спали в своїх домах, а 

ми не знали куди бігти, щоб спасти дітей і не були готовими до такого жахіття. 

Живя в такому постійному стресі з 2015 по 2022 трохи звикаєш, але постійна тривога за життя близьких руйнувала психіку не тільки дорослих, а і дітей.

Дякуючи психологам від гуманітарних організацій, які приїжджали до нашого міста можно було трішки заспокоїтися, не на довго, до очередного нічного обстрілу. Опускалися руки, нервова система не витримувала такого напруження. Дитина на деякий час перестала розмовляти, розвився нервовий тік, лікували, але казали що вам нічого не допоможе, треба тільки виїжджати до більш безпечних регіонів України. Підтримки для ВПО на той час було дуже мало, і вижити в найманій квартирі без грошей довгий час неможливо і знову повертались в рідне місто під обстріли.

Як тільки чули, що з Донецької області, ціна на житло одразу виростала вдвічі, співчуття у людей, яких ця війна чи АТО/ООС не торкнулось, не було.

Стикались постійно з гуманітарною катастрофою – в наше місто відсутнє було постачання продуктів, через зруйновані дороги, а те що привозили було дуже дорого. 

Дякуючи фонду Рената Ахметова, який щомісячно привозив гуманітарні продуктові набори і не тільки, виживали. 

Це були страшні роки життя. Після повномасштабного вторгнення 2022 року майже одразу наше місто опинилось в окупації російських військ, щоб не залишатися під гнітом загарбників було прийняте рішення виїхати і спасти дитину. Перше місто, яке нас зустріло, це Дніпро, дякуючи владі, громадським організаціям, різним фондам, які кормили безкоштовно, надавали продукти харчування, одяг на перший час. Бо виїжджали в прямому слові голі і босі, в одній руці дитина в другій документи. Розказати можно дуже багато, на жаль спогади не приємні. За ці три роки наша родина змінила вже три міста, і наразі ми в Києві.

У нас є особлива річ, з якою пов'язана наша історія війни – це дитяча іграшка, з якою мій син засинав і прокидався всі ці прокляті роки війни з 2015 по настоящий час і яку ми вивезли з окупації. Вона його оберіг. Я не можу сказати, чи готов він її віддати.