Бондар Аліна, 1 курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уранці 24.02.2022 мене розбудила мама зі словами: «Аліно, прокидайся. Почалась війна». Тоді я ще не розуміла, що відбувається, яка ще війна, і на скільки це затягнеться. Швидко зреагувавши, ми зібрали документи та найнеобхідніші речі і виїхали з міста. Декілька тижнів ми жили на дачі в моєї бабусі. Усе було досить добре, крім щоденних новин про жахливі речі, які вчиняє ворог по всій Україні.

Хочу поділитися одним епізодом мого життя, який змінив мої уявлення про життя і смерть.

Однієї ночі я лягла спати дуже пізно. І, наче крізь сон, чую звук літака, але не звертаю на нього уваги. Справа в тім, що я жила поруч із аеродромом, і там вони постійно літали. Тому я звикла до таких звуків. Потім я почула звук ще одного літака і за декілька хвилин, раптово і не очікувано, мені в обличчя  полетів пил та подув холодний вітер. Коли я відкрила очі, то побачила, що в нас вилетіли вікна та обвалилась стеля, утворивши біля наших ніг рівне коло. Тоді я спала на другому поверсі будинку, а моя мама із вітчимом – у сусідній кімнаті.

Коли я зрозуміла, що відбулося, у мене почалася паніка, а вже згодом зрозуміла – стеля впала на ліжко батьків.

Я б хотіла, щоб це були кадри із кінофільму, але ні, це вже історія моєї родини. Дякувати Богу, батьки вибралися з-під завалів. Це чудо, що вони вижили. Далі вітчим вибив двері в мою кімнату, щоб ми з тіткою могли вилізти. Від побаченого ми всі були шоковані: стіна відійшла від будинку, ванна кімната зруйнована повністю, меблі та холодильник у кухні перевернуті догори дриґом, кімната бабусі без вікон. Чи уявляла я коли-небудь наш будинок у такому стані? Ніколи.

Удосвіта ми вийшли на двір і побачили руйнації. Зруйнований паркан, а в огороді величезна воронка від снаряду, який скинув той самий літак, який я чула крізь сон. Постраждали і сусідські будинки.

Раптом знову почалися вибухи. Летіли шахеди, і їх було дуже багато. Я швидко побігла в будинок і знову почала панікувати, кричати. Мене заспокоїла мама, а вже за декілька хвилин усе стихло. Ми зібрались та поїхали. Куди саме, я не знаю. Військові направили нас у безпечне село. До нас вийшла дуже хороша жінка та запросила до себе попити чаю та заспокоїтись. Вона впустила нас переночувати у будинок людей, які поїхали звідти. Я чула ще багато вибухів. Я й досі чую це відлуння.  

Зранку ми подякували тій добрій жінці та поїхали в місто. Проїхали багато постів, місто було зовсім порожнім і сірим. А тоді до нас під’їхав мій тато. Він забрав мене і мою собаку.

Ціную те, що маю! І пам’ятатиму все життя ніч, коли могла втратити найцінніше.