Жили ми в селі з матір’ю. У мене двоє синів, виховувала їх сама. Зараз вони воюють. У нас три тижні світла не було, як війна почалася. Сиділи без зв'язку і без світла, взагалі було жахливо. У нас є городи. Що було, те і їли. І картопля була, і цибуля своя. Вода була, у нас же басейни. А колонка була перекрита.

Прийшлося виїхати, тому що двічі на тиждень приходили окупанти і під ноги стріляли. Перевірки щоразу були. Довелося виїхати також і через хлопців. 

Перевізник допомагав. Я не одна зі Степанівки виїжджала, нас четверо чоловік було. 13 тисяч за дорогу заплатила – ось так і виїхала. Ми їхали через Колотилівку. Перевірки були, звичайно. 

Нас раніше випустили, і до українського кордону ми ще два кілометри пішки йшли, до наших хлопців. 

Потім у нас перевірили документи, і ми автобусом поїхали в Запоріжжя. Сини до мене у Запоріжжя приїжджають, а туди вони не приїхали б, і я б із ними не побачилася. Коли сини приїжджають, це для мене  найприємніші моменти.

Якби не ці рашисти, то була б у нас тиша і були б усі наші хлопці живі. Стільки їх загинуло! Сил уже немає! Так усе набридло! Життя там прожила, а тепер кинула все.

Хочу, щоб була тиша, щоб був мир, щоб війна закінчилася і ми могли повернутися додому швидше.